Розділ «Частина друга Джон Келлер»

Книга дзеркал

Данна все ще була в Нью-Йорку, але планувала виїхати звідти через кілька тижнів. Вона вирішила не продавати квартиру, тому зв’язалася з агентом із продажу нерухомості, щоб здавати її в оренду. Тим не менше Данна попросила агентів виставити її на огляд тільки після від’їзду. Вона не могла пережити одне: поки вона у квартирі, там ходитимуть люди й встромлятимуть свої носи в кожну дірку. Вона пожертвувала дещо на благодійність і почала складати в коробки речі, які збиралася взяти з собою. Двоюрідний брат із Алабами, у якого був пікап, мав приїхати і допомогти їй з переїздом. Вона розповідала мені всі ці речі, начебто розмовляла з приятелем, хоча її голос був монотонний і роботизований, і вона робила довгі паузи між словами.

Я запросив Данну на обід, але вона сказала мені, що краще зустрінеться зі мною в себе вдома. Я вирушив пішки на Пенсильванський вокзал і хвилин через двадцять набирав код на домофоні її будинку.

Квартира стояла догори дриґом подібно до будь-якого будинку напередодні переїзду. Зала переповнена картонними коробками, запечатаними клейкою стрічкою. Вміст кожної було написано чорним маркером, тому я бачив, що здебільшого вони наповнені книжками.

Вона запросила мене у вітальню і зробила чай. Ми пили та базікали про те про се. Данна розповіла мені, якою обуреною була, коли під час урагану Сенді якась молода жінка провокувала сварку, поки вони стояли в черзі на заправній станції. А вдома, в Алабамі, їй розповідали про колишні повені та урагани, але то були епічні сказання про сусідів, які ризикували своїм життям, рятуючи людей, а також про героїчних поліціянтів і пожежників. У великому місті, сказала вона мені, переймаєшся тим, чого слід боятися більше в таких випадках: шаленства природи чи реакції інших людей.

У Данни була добре вкладена зачіска та здорова шкіра, все це підкреслювала проста чорна сукня. Мене зацікавило, скільки ж їй років. Вона здавалася молодшою від свого покійного співмешканця. Від неї віяло провінційністю в хорошому сенсі цього слова. Її мова та жести натякали на виховання ще в ті часи, коли люди, запитуючи одне одного, як минув ранок, і справді мали це на увазі.

З самого початку вона попросила мене називати її Данна, що я й зробив.

— Данно, ви знали містера Флінна набагато краще, ніж я, прочитавши фрагмент його рукопису. Він колись розповідав вам про професора Вайдера чи Лору Бейнз, або про його навчання в Принстоні, коли вони зустрілися?

— Річард ніколи не був надто відкритою людиною. Завше відлюдний і похмурий, він тримав інших на відстані, тому в нього було мало знайомих і жодного близького друга. Він рідко бачився з власним братом. Він втратив тата, коли навчався в коледжі, а мама померла від раку в кінці дев’яностих. За ті п’ять років, що ми були разом, ніхто не відвідував нас, і ми ніколи нікуди не ходили в гості. Його стосунки на роботі залишалися строго професійними, і він не підтримував зв’язок із однокурсниками по коледжу.

Вона зробила паузу і долила чаю.

— Якось Річард отримав запрошення на захід у Принстонському клубі на заході 43-ї вулиці. Це був своєрідний вечір випускників, і організатори знайшли його адресу. Я намагалася переконати його піти разом, але Річард відмовився. Він обмовився, що в нього не було жодних приємних спогадів за роки навчання в коледжі. Він говорив правду. Я знаю, я прочитала той фрагмент рукопису — Пітер дав мені копію. Хоча, можливо, що саме через епізод із тією жінкою, Лорою Бейнз, він переглянув усі свої спогади, що зазвичай і трапляється, а його погляд на ті часи забарвився в темні кольори. У нього не було жодних сувенірів, фотографій та інших дрібничок, які б нагадували йому про ті дні. Нічого, крім копії журналу «Сіґніче», де він опублікував кілька коротеньких оповідань, про який згадував у рукописі та який презентував старий знайомий, коли випадково наткнувся на журнал у книгарні. Я вже поклала журнал в одну з коробок, але якщо хочете, можу відшукати його. Не претендую на експерта з літератури, але його розповіді — виняткові, і мене вразили. У будь-якому разі я розумію, чому люди зазвичай трималися на відстані від Річарда. Ймовірно, більшість із них бачили в ньому мізантропа, і, мабуть, ним він певною мірою залишався. Але коли ви справді пізнали б його, то зрозуміли б, що під загрубілою шкірою, яку він наростив за багато років, насправді приховувалася дуже хороша людина. Він був культурною людиною, з ним можна було обговорювати майже все. Він вирізнявся принциповою чесністю і спішив на допомогу кожному, хто б його попросив. Саме тому я закохалася в нього і переїхала сюди. Я погодилася жити з ним не через самотність чи бажання втекти з невеличкого містечка в штаті Алабама, а через справжнє кохання. Пробачте, та більше нічим не можу допомогти, — підсумувала вона. — Я розповіла вам трохи про Річарда, але ви ж цікавитеся професором Вайдером, так?

— Ви сказали, що прочитали той уривок…

— Так, я читала його. Я спробувала відшукати решту рукопису, тим більше, що мене зацікавили подальші події. На жаль, я не змогла його знайти. Єдине пояснення полягає в тому, що, зрештою, Річард змінив свою думку й стер файл із комп’ютера.

— Як гадаєте, жінка, що телефонувала йому того вечора, була Лорою Бейнз? Жінка, що, як він сказав вам пізніше, «зруйнувала його життя»?

Певний час вона мовчала. Вона загубилася у своїх думках, ніби забула, що поряд був я. Її очі подорожували кімнатою, наче вона щось шукала, тоді без зайвих слів встала і пішла в сусідню кімнату, залишивши двері відчиненими. Вона повернулася через кілька хвилин і сіла у те саме крісло, з якого щойно встала.

— Імовірно, я зможу допомогти вам, — сказала вона досить офіційним голосом. Раніше вона так не говорила. — Але пообіцяйте мені дещо: в тому, що ви напишете, не образите пам’ять Річарда, незалежно від результатів вашого розслідування. Я розумію, що ви зацікавлені у Вайдері, тому Річардовий характер не надто актуальний для вас. Упустіть деякі речі, які стосуються його та тільки його. Обіцяєте?

Я не святий, а іноді як репортер набріхував цілий мішок лайна, намагаючись отримати шмат інформації, необхідної для історії. Але, подумав я про себе, вона заслужила, щоб я був із нею чесний.

— Данно, як журналісту мені практично неможливо обіцяти вам подібне. Якщо я дізнаюся щось важливе про Вайдерові життя та кар’єру й інформація буде безпосередньо пов’язана з Річардом, тоді ніяк не вийде упустити це. Але не варто забувати: він писав про ті події, щоб зробити їх надбанням громадськості. Ви кажете, що він передумав і натиснув на кнопку «Видалити». Я так не думаю. Я вважаю, ймовірніше, він десь сховав рукопис. Він був практичною людиною. Не думаю, що він працював над рукописом багато тижнів, обмірковуючи всі аспекти, а це випливало з його намірів, щоб потім просто все стерти. Я майже впевнений: рукопис і досі десь існує, і Річард хотів аж до свого останнього подиху побачити його опублікованим.

— Мабуть, ваша правда, та все одно він нічого не казав мені про цю роботу. Ви могли б принаймні тримати мене в курсі того, що дізналися? Не люблю набридати і в будь-якому разі я їду з міста, але ми можемо поспілкуватися телефоном.

Я обіцяв зв’язатися з нею, якщо виявлю щось істотне про Флінна. Вона взяла зім’ятий аркуш паперу із записника, розгладила і поклала на стіл між нашими кухлями, вказуючи туди пальцем.

Я взяв аркуш зі столу і побачив на ньому ім’я та номер мобільного телефону.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Книга дзеркал» автора Юджин Овідіу Кіровіц на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга Джон Келлер“ на сторінці 6. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи