Розділ «Частина друга Джон Келлер»

Я був єдиною людиною в приймальні, тому вона підійшла просто до мене і простягла руку.

— Я Лора Вестлейк, — сказала вона. — Містере Келлер?

— Радий знайомству, і спасибі за згоду зустрітися зі мною.

— Хочете кави або чаю? На другому поверсі є їдальня. Ходімо?

Ми спустилися сім поверхів ліфтом, а потім, пройшовши кілька коридорів, дісталися їдальні, одна зі стін якої була зроблена зі скла і звідки відкривався чудовий краєвид на річку Гудзон. Лора йшла рішуче і здавалася замисленою. Ми не сказали одне одному ні слова. Наскільки я міг визначити, вона не користувалася косметикою, але від неї віяло легкими парфумами. Її обличчя було гладким, майже без зморшок, злегка засмагле, з чіткими рисами. Я купив собі капучино, а вона вибрала чай. У їдальні було практично порожньо, а інтер’єр у стилі модерн послаблював відчуття того, що ми в лікарні.

Я ще не встиг відкрити рота, як вона заговорила знову.

— Рукопис, містере Келлер, — сказала вона, віддираючи фольгу від капсули з молоком і вливаючи її вміст у свою чашку, — як ви обіцяли.

Я витягнув уривок із сумки й передав їй. Вона погортала його протягом декількох секунд, а потім знову засунула у папку та обережно розмістила на столі праворуч. Я витягнув невеликий диктофон і увімкнув його, але вона несхвально похитала головою.

— Вимкніть це, містере Келлер. Я не даю інтерв’ю. Я погодилася тільки поспілкуватися з вами протягом декількох хвилин, і все.

— Неофіційно?

— Абсолютно.

Я вимкнув диктофон і поклав його назад у сумку.

— Докторе Вестлейк, можна запитати, коли та як ви познайомилися з Річардом Флінном?

— Ну, це сталося так давно… Наскільки я пам’ятаю, восени 1987 року, коли ми обоє були студентами в Принстоні і якийсь час ділили невеликий будинок на дві спальні, неподалік від військового меморіалу. Я виїхала звідти перед Різдвом, тому ми прожили разом приблизно три місяці.

— То ви познайомили його з професором Вайдером?

— Так. Я сказала йому, що добре знаю професора Вайдера, і він наполіг, щоб я познайомила їх, оскільки на той час професор був дуже відомим громадським діячем. Під час бесіди з Річардом професор згадав про бібліотеку. Якщо я не помиляюся, він хотів створити електронний каталог. Флінну були потрібні гроші, тому він запропонував свої послуги, і професор прийняв пропозицію. На жаль, після цього, як я розумію, у нього з’явилося багато проблем, його навіть вважали підозрюваним у справі. Професора по-звірячому вбили. Ви ж це чудово знаєте, так?

— Так, знаю, і насправді саме тому агентство, на яке я працюю, настільки зацікавлене цим випадком. Чи були ви з Флінном у певний момент трохи більше, ніж сусіди по кімнаті? Не хочу, щоб моє запитання звучало зухвало, але Річард у своїй книжці дуже чітко вказує: у вас були сексуальні стосунки, і ви кохали одне одного.

Між її бровами з’явилася зморшка.

— Мені смішно говорити про подібні речі, містере Келлер, але так, я пам’ятаю, що Річард закохався в мене, точніше, став одержимий мною. Але між нами ніколи нічого не було. У той час я мала хлопця.

— Тімоті Сандерза?