Розділ «Частина друга Джон Келлер»

Стосунки між професором Вайдером і його протеже Лорою Бейнз, які, ймовірно, виходили за рамки професійних, мали б були добре відомі поміж професорів кафедри психології, тому я запитав себе, чому її не допитувала поліція. Лора могла в будь-який момент зробити собі інший набір ключів, навіть коли ті, що дав їй професор, у той вечір мав при собі Річард Флінн. Але, здається, ніхто не привернув увагу копів та преси до неї: ні Флінн, ні професорові колеги, ні її власні, ні Дерек Сіммонз, якого також кілька разів викликали на допит. Складалося враження, що стосунки між тими двома будь-якою ціною намагалися вберегти від широкого загалу.

Професор був міцний чолов’яга, який замолоду тренувався та займався боксом. Він пережив перший удар і навіть намагався боротися зі своїм нападником зі зламаними передпліччями. Якщо тут була замішана жінка, то вона мала б виявитися надзвичайно сильною, щоб витримати удар у відповідь від цього чоловіка, тим паче він боровся за своє життя. Ба більше, сама жорстокість вбивства, здавалося, вказувала, що вбивцею став чоловік. Малоймовірно, що Лора Бейнз, яку Флінн описав вельми тендітною й у той час не в надто хорошій формі, могла бути винною. І найголовніше: який у неї мотив? Чому б Лора Бейнз хотіла вбити чоловіка, який допоміг їй і від якого, швидше за все, й досі залежала її кар’єра?

Утім, Флінн сказав своїй співмешканці, що Лора «зруйнувала його життя» і він «змусить її заплатити за це». Підозрював він її у вбивстві чи просто дорікав за те, що кинула його й залишила самого нести покарання? Але його дії здавалися мені не надто логічними. Якщо ж Лора винна в тому, що залишила його в біді, чому Флінн не помстився під час слідства, коли був підозрюваним і навіть не мав алібі? Чому він не викрив її пресі чи не намагався перекласти принаймні частину провини на неї? Чому він захищав її тоді, а змінив свою думку аж майже через тридцять років? Чому він уважав, що Лора зруйнувала його життя? Врешті, він же втік із лещат прокуратури. Щось ще трапилося опісля?

Я заснув, ще думаючи про все це, майже впевнений: під поверхнею справа приховує щось набагато темніше та таємничіше, ніж те, що Флінн описав в уривку рукопису чи поліція виявила в той час. Я був вдячний Пітеру за довіру до мене провести розслідування.

Існувала ще одна деталь, яка привернула мою увагу: чи то дата, чи ім’я, та щось узагалі не вписувалося. Але я був виснажений, засинав, тому не міг визначити. Це було, наче ви щось помітили кутиком ока на частку секунди, а потім не були впевнені, чи справді щось бачили, чи ні.

Три

Наступного ранку я склав список людей, яких повинен був знайти та, якщо це можливо, переконати поговорити зі мною. Лора Бейнз очолювала список, але я не уявляв, як її відстежити. Водночас я почав переглядати мої старі записники, намагаючись знайти знайомого чи якийсь зв’язок у департаменті поліції Вест Віндзора, що залишився там із моменту інциденту наприкінці вісімдесятих.

Добрих кілька років тому в ході розслідування, виконуваного мною для «Пост», я зустрів хлопця на ім’я Гаррі Міллер. То був приватний детектив із Брукліна, який спеціалізувався на пошуку зниклих безвісти осіб. Невисокий, із надмірною вагою, у пом’ятому костюмі та такій тонкій краватці, що її ледь можна було розгледіти, з цигаркою за вухом, він скидався на персонажа чорного детективу сорокових. Він жив у районі Флетбуш, завжди шукав заможних клієнтів з огляду на те, що сам постійно банкрутував. Як гравець він регулярно робив ставки на коней і переважно програвав. Я зателефонував на його мобільний телефон, і він відповів із галасливої забігайлівки, де клієнти повинні були підвищувати голос, щоб їх розчули крізь старі ритми.

— Привіт, Гаррі, що там у тебе? — запитав я.

— Келлере? Давно не бачилися. Ще один день на планеті мавп, — відповів він похмуро. — Я намагаюся вдавати, що я не людина, тому не опинюся в клітці. Роби те саме. А тепер скажи мені, що там у тебе сталося, синку.

Я загалом проінформував його про справу і попросив записати два імені: Дерек Сіммонз і Сара Гарпер, і розповів те, що я знав про цю пару. Поки він занотовував, я почув дзенькіт тарілки, яку поставили на його стіл, і він подякував комусь із іменем Ґрейс.

— На кого ти працюєш зараз? — підозріливо запитав він.

— На літературне агентство, — сказав я.

— І відколи це літературні агенції беруть участь у таких розслідуваннях? Певне, там має бути ласий куш, га?

— Звісно, що так, не хвилюйся відносно цього. Можу перекинути трохи червінців просто зараз. У мене є й інші імена, але хочу, щоб ти почав із тих двох.

Здавалося, йому відлягло від серця.

— Подивимося, що можна зробити. Схоже, з Дереком буде легко, та все, що ти дав мені на ту жінку, Сару Гарпер, — це, що вона отримала ступінь магістра психології в Принстоні, ймовірно, 1988 року. Небагато, щоб рухатися далі, синку. Я зателефоную через кілька днів, — запевнив він мене і, надиктувавши мені деталі його рахунку «Пей Пел», поклав слухавку.

Я відкрив ноутбук, перекинув йому трохи грошей і, зручніше всівшись, знову почав думати про Лору Бейнз.

Шістьма чи сімома місяцями раніше, перш ніж Флінн почав працювати над своїм рукописом, мало статися те, що підштовхнуло його в цьому напрямку, щось незвичне та дуже істотне, щоб повністю змінити його бачення подій, які сталися 1987 року, як він і натякнув у листі до Пітера. Під час зустрічі з Пітером Данна Олсен була надто стривожена хворобою Флінна і могла не помітити деякі подробиці, які виявляться вельми важливими для мого дослідження. Я вирішив, що варто почати з розмови з нею, і набрав номер, який отримав від Пітера. Відповіді не було, тому я залишив Данні повідомлення на її голосову пошту, пояснивши, хто я, і сказавши, що ще передзвоню. Та не довелося, бо буквально за кілька хвилин по тому вона сама зателефонувала мені.

Я назвав своє ім’я й дізнався: Пітер уже зателефонував їй, оповістив про мене і розповів, що я збираю інформацію про смерть Джозефа Вайдера для правдивого детективу.