Розділ «Частина друга Джон Келлер»

Раніше вона вже була заміжня за хлопцем на ім’я Джим Салво, ведучим програми новин на невеликій телевізійній станції в Каліфорнії, бабієм, у якого після того, як йому стукнуло сорок, не залишилося нічого, крім шкідливих звичок і печінки, що заплила жиром. Шлюб цей тривав три роки. Ось чому вона одразу попередила мене, що не має ані найменшого бажання повторно виходити заміж до сорока, і доти вона не хотіла жодних зобов’язань.

Поміж телефонних дзвінків, дорікань офіціантці за те, що так пізно взяла в нас замовлення, та розповіді мені про сварку, яку вона мала зі своїми редакторами, Сем слухала мою розповідь про рукопис Річарда Флінна, що, здавалося, схвилювала її.

— Джоне, це може стати сенсацією, — сказала вона. — Щось у стилі Трумена Капоте, так? Читачі із задоволенням смакуватимуть подібну річ.

Це був найкращий вердикт, що Сем могла висловити на будь-яку тему. Для неї все, що не мало шансів зробити «сенсацію», не мало сенсу: чи то телевізійні новини, чи проект книжки, чи секс.

— Так, може, якщо тільки я знайду рукопис або якесь пояснення цьому вбивству.

— Якщо ні, то напишеш книжку, яка ґрунтуватиметься на тій частині, що в тебе є. Хіба ви не про це домовилися з Пітером?

— Так, справді, але я не фахівець у подібних речах.

— Часи змінюються, і люди повинні змінюватися разом із ними, — повчально сказала вона. — Гадаєш, теперішнє телебачення схоже на те, що було п’ятнадцять років тому, коли я вперше увійшла в студію новин? Урешті-решт всім нам доводиться робити те, що ми раніше ніколи не робили. Чесно кажучи, якщо ти не знайдеш той рукопис, десь через рік я б хотіла побачити твоє ім’я на обкладинці книжки у вітрині книгарні Ріццолі.

Коли ми вийшли з ресторану, я повернувся до свого лігва і став до роботи. Мої батьки переїхали до Флориди два роки тому, і моя старша сестра, Кеті, вийшла заміж за хлопця зі Спрінґфілда, штат Іллінойс, і переїхала туди після закінчення коледжу. Я жив у Пекельній кухні, або Клінтоні, як тепер називають район агенти з нерухомості, у трикімнатній квартирі, де і виріс. Це була стара будівля з маленькими, темними кімнатами, але моя власна, і принаймні мені не доводилося непокоїтися про оренду.

Я почав заново перечитувати фрагмент, підкреслюючи уривки, що здавалися мені важливими, маркерами різних кольорів: синій для Річарда Флінна, зелений для Джозефа Вайдера і жовтий для Лори Бейнз. Я підкреслив ім’я Дерека Сіммонза синьою ручкою, тому що наприкінці Річард стверджував, що той відіграв важливу роль у всій історії. Я зробив окремий список усіх інших імен, які були згадані в рукописі, бо ці люди, якщо пощастить, можуть стати джерелами інформації. Як репортер я знав: люди здебільшого люблять поговорити про своє минуле і навіть прикрашати його.

Я намітив три основних напрямки для мого розслідування. Перший і найпростіший — зануритися у глибокі води Інтернету, щоб побачити, що можна витягнути на поверхню відносно вбивства та причетних до нього осіб.

Другий напрямок — розшукати людей, згаданих у рукописі, особливо Лору Бейнз, і переконати їх розповісти мені все, що їм відомо про цей випадок. Пітер згадав у своїх примітках: співмешканка Річарда Флінна розказувала: незадовго до смерті Річард мав напружену телефонну розмову з жінкою на ім’я Лора, що, як він стверджував, «зруйнувала його життя», і «він збирався примусити її заплатити за це». Чи була це «Лора» з рукопису?

І третій — піти в поліційний архів у Вест Віндзор, округ Мерсер, і спробувати переглянути свідчення, рапорти та протоколи допитів, зібрані тоді детективами. Вайдер був резонансною жертвою, і розслідування, ймовірно, проводилося за всіма правилами, навіть, якщо поліція нічого не знайшла. Мій статус позаштатного кореспондента не допомагав мені, але якщо я зав’язну в цьому, то попрошу Сем зробити кілька дзвінків, натякаючи на могутню тінь «Першого каналу новин Нью-Йорка».

І тому я почав із Річарда Флінна.

Уся інформація, яку я вже на нього зібрав, відповідала знайденій мною в Інтернеті. Він працював у «Вулфсон і партнери», невеликому рекламному агентстві, і на сайті цієї компанії я знайшов коротку біографію, що підтвердила деякі деталі з рукопису. Він вивчав англійську мову в Принстоні, який закінчив 1988 року, й отримав ступінь магістра в Корнелльському університеті два роки потому. Трохи пропрацювавши на нижчих посадах, він піднісся до керівника середньої ланки. З інших сайтів я дізнався, що Флінн тричі перераховував гроші в Національний комітет Демократичної партії, був членом спортивного стрілецького клубу і ще 2007 року висловив глибоке незадоволення сервісом у якомусь чиказькому готелі.

Після того як у Санти-Ґуґла закінчилися подарунки, які стосувалися Флінна, я перемикнувся на пошуки Лори Бейнз і здивувався, що не зміг знайти нічого… чи майже нічого. Було кілька людей із таким самим іменем, але ніхто з тих, про кого я знайшов інформацію, не нагадували жінку, яку я шукав. Я знайшов її в списку випускників математичного факультету Чиказького університету 1985 року й студентів-магістрів психології в Принстоні 1988 року. Але після того не було й найменшого натяку на те, що вона робила чи де жила. Вона немов розчинилася в повітрі. Я подумав про себе: ймовірно, вона вийшла заміж і змінила своє прізвище, тому я мав знайти інший спосіб простежити її, припустивши, що вона й досі жива.

Як я й очікував, найбагатше джерело інформації було на професора Джозефа Вайдера. У «Вікіпедії» існувала деталізована сторінка, його біографія посідала почесне місце серед усіх чільних постатей, які викладали у Принстонському університеті протягом багатьох років. Я виявив, що на Google Scholar розміщувалося понад двадцять тисяч посилань на його книжки та статті. Деякі з його книжок усе ще публікували, і їх можна було придбати в мережі книгарень.

З усього прочитаного я дізнався ось що: Джозеф Вайдер народився в Берліні 1931 року, в єврейсько-німецькій родині середнього класу. У кількох інтерв’ю він повідомив: навесні 1934 року батька, лікаря, перед очима вагітної дружини побили штурмовики загону СА, і невдовзі той помер.

Через рік після народження всі три сестри переїхали в Штати до родичів. Спочатку вони жили в Бостоні, а потім у Нью-Йорку. Його мати знову вийшла заміж, за архітектора, що звався Гаррі Шенберґ, старшого за неї на чотирнадцять років. Він усиновив її дітей, але вони залишили прізвище свого біологічного батька як шану його пам’яті. На жаль, Джозеф і його сестра, Інґе, стали сиротами всього через десять років після закінчення Другої світової війни, бо Гаррі та Міріам Шенберґ загинули під час подорожі на Кубу. Гаррі був ентузіастом-аматором вітрильного спорту, і яхта, якою вони пливли разом з іншою парою з Нью-Йорка, зникла під час шторму. Їхні тіла так ніколи і не знайшли.

Отримавши в спадок великі статки, двоє сиріт переїхали в будинок свого дядька, що жив на півночі штату, і провадили зовсім різне життя. Джозеф був охочий до навчання і відвідував спершу Корнелльський університет, потім Кембридж і Сорбонну. Інґе стала моделлю, досягла певної популярності наприкінці п’ятдесятих років, а опісля вийшла заміж за багатого італійського бізнесмена і переїхала до Риму, де оселилася назавжди.