Розділ «Частина друга Джон Келлер»

За час своєї професійної діяльності Джозеф Вайдер опублікував одинадцять книжок, одна з яких мала надто автобіографічний зміст. Вона називалася «Пам’ятаючи майбутнє: десять нарисів про подорож до себе» і була опублікована видавництвом Принстонського університету 1984 року.

Також я виявив купу повідомлень про вбивство.

Тіло Вайдера виявив Дерек Сіммонз. Він згадувався в історії як різноробочий, що працював у будинку жертви, і як потенційний підозрюваний. О 6:44 ранку двадцять другого грудня 1987 року він зателефонував у службу «911» з будинку професора і повідомив оператору, що знайшов Вайдера в калюжі крові у вітальні. Лікарі швидкої, які прибули на місце події, не могли нічого зробити, і черговий судмедексперт швидко зробив офіційну заяву: професор мертвий.

Під час розтину трупа коронер визначив, що Вайдер помер близько другої години ранку, і дійшов висновку, що причиною смерті були внутрішні крововиливи та втрата крові в результаті ударів тупим предметом, ймовірно, бейсбольною битою, нанесених злочинцем близько опівночі. За результатами судмедекспертизи, перший удар, імовірно, нанесли, коли жертва сиділа на дивані у вітальні, а вбивця підкрався ззаду, прямуючи від вхідних дверей. Оскільки професор був у хорошій фізичній формі, йому вдалося встати з дивана і він спробував бігти до вікна з видом на озеро, захищаючись від ударів, які зламали обидва його передпліччя. Потім посеред кімнати він розвернувся, щоб оборонятися, і під час боротьби з нападником телевізор упав із тумбочки на підлогу. Саме там професор отримав смертельний удар у ліву скроню. (Через це слідчі прийшли до висновку, що вбивця, ймовірніше, правша.) Вайдер помер двома годинами пізніше внаслідок зупинки серця і важкої мозкової травми, спричиненої останнім ударом.

Дерек заявив, що вхідні двері були замкнені, коли він прийшов до будинку професора наступного ранку, що вікна також були зачинені, без ознак насильницького проникнення. За таких обставин виникли підстави припустити: вбивця мав ключі від будинку, які він використав, щоб потрапити всередину, захопивши Вайдера зненацька, а пізніше — щоб замкнути за собою двері після скоєного вбивства. Перш ніж піти, він рився у вітальні. Проте пограбування не могло бути мотивом. Професор носив «Ролекс» на лівому зап’ясті й перстень із коштовним каменем на безіменному пальці правиці. У незамкненій шухляді поліціянти знайшли близько сотні доларів готівкою. Не вкрали нічого з цінного антикваріату в будинку.

Виявивши у вітальні дві чарки, якими недавно користувалися, слідчі припустили, що потерпілий випивав того вечора з іншою особою. Судмедексперт виявив, що незадовго до вбивства професор споживав значну кількість алкоголю. Рівень вмісту алкоголю в його крові становив 0,11 проміле, та жодних слідів наркотиків або ліків у його тілі не побачили. Не було відомо, щоб Джозеф Вайдер мав стосунки з жінкою. Він не жив зі співмешканкою чи коханкою, ні з ким не зустрічався, і ніхто з його друзів та колег не змогли пригадати про якісь його стосунки останнім часом. Тому, як дійшли висновку слідчі, навряд чи то був злочин на ґрунті пристрасті.

Використовуючи звіти, які підготувала преса, я приблизно реконструював те, що сталося після вбивства.

Ім’я Лори Бейнз не згадувалося в газетах жодного разу, хоча Річард Флінн кілька разів таки з’являвся. Я вже знав із рукопису: певний час Флінна вважали підозрюваним, після того, як із розслідування виключили Дерека Сіммонза з огляду на його «залізне алібі». Про причетність Вайдера до підпільних психологічних експериментів ніде не згадувалося. Але постійно підкреслювалося, що Вайдер був відомою постаттю в поліції Нью-Джерсі та Нью-Йорка, оскільки виступав свідком-експертом у багатьох висновках про психічне здоров’я людей, яких обвинувачували у скоєнні тяжких злочинів.

Відносно його статусу як свідка-експерта в кримінальному судочинстві, слідчі розглядали це як потенційну зачіпку з самого початку. Вони вже розглянули справи, у яких свідчив Вайдер, особливо ті, результат яких був несприятливий для обвинуваченого. Але така версія швидко зайшла у глухий кут. Жодного із засуджених через Вайдерові показання не було випущено протягом цього часу, за винятком чоловіка на ім’я Жерар Панко, якого випустили і звільнили з в’язниці Бейсайд, штат Нью-Джерсі, за три місяці до вбивства. Але майже одразу ж по звільненні Панко переніс серцевий напад. Він вийшов із лікарні лише за тиждень до вбивства професора, тому, як дійшли висновку лікарі, фізично не зміг би здійснити напад, і гіпотезу відкинули.

Річарда Флінна кілька разів допитували, але ніколи офіційно не визнавали підозрюваним чи обвинуваченим. Він найняв Джорджа Гокінза, адвоката, який звинуватив поліціянтів у цькуванні, й припустив, що вони намагалися перетворити Флінна на цапа-відбувайла, прикриваючи свою некомпетентність.

Якою була Фліннова версія подій? Що саме він заявив слідчим і журналістам? Зі статей, які я знайшов, здавалося: сказане ним у той час відрізнялося від написаного в рукописі.

По-перше, він не згадав про те, що саме Лора Бейнз відрекомендувала його Вайдеру. Він просто сказав: його представив професору «спільний знайомий», адже Вайдер шукав когось підходящого для бібліотечної роботи на неповний робочий день. Флінн працював у Бібліотеці Файрстоуна в університетському містечку, а Вайдеру була потрібна людина, здатна організувати його бібліотеку за допомогою комп’ютерної системи. Вайдер дав йому набір ключів у разі, якщо Флінн захоче працювати там, коли професора немає вдома, позаяк він часто виїжджав із міста. Флінн використовував ключі кілька разів, заходячи в будинок професора, коли того не було. Двічі чи тричі професор запросив його залишитися на вечерю, завжди на двох. Якось у п’ятницю він грав у покер із професором і двома його колегами. (Цього моменту в рукописі не було.)

Він зустрів Дерека Сіммонза, і Вайдер сам розповів йому історію Дерека. У нього не виникало жодних конфліктів із професором, і взаємини між ними можна було описати як «теплі та дружні». Професор ніколи не казав йому, що хтось чи щось йому загрожувало. Зазвичай Вайдер був товариський і любив жартувати. Він із задоволенням говорив про свою нову книжку, яка мала вийти наступного року та яка, на його думку, мала б величезний успіх — як науковий, так і комерційний.

Та, як на гріх, у Флінна не було алібі на ніч убивства. Наприкінці рукопису він зазначав, що вирушив до будинку професора приблизно через двадцять хвилин після візиту Тімоті Сандерза, а це означало близько вісімнадцятої години. Я відзначив: йому б коштувало ще двадцять хвилин, щоб дістатися туди, можливо, більше, через погоду, і стільки ж, щоб повернутися. Але він сказав слідчим, що пішов до Вайдера близько двадцять першої, оскільки хотів поговорити з професором про деякі деталі роботи в бібліотеці, перш ніж поїде на різдвяні канікули. Також Флінн сказав, що повернувся додому о двадцять другій годині, після бесіди з професором, і невдовзі після цього ліг спати. Чи збрехав він під час слідства, чи тоді, коли писав рукопис? Або його підвела пам’ять?

У ті роки, як Флінн сам підтвердив у рукописі, рівень злочинності в Нью-Джерсі був досить високий, особливо після раптового припливу «мету»[6] та «креку»[7] в передмістя. Через кілька днів після смерті Вайдера, між Різдвом і Новим роком, усього в двох кварталах від його будинку, сталося подвійне вбивство. Літня пара, містер і місіс Істон, сімдесяти восьми та сімдесяти двох років відповідно, були вбиті у своєму будинку. Слідчі виявили, що злочинець увірвався о третій ранку, вбив пару, а потім пограбував будинок. Зброєю вбивства стали обробний ніж і молоток. Беручи до уваги, що вбивця взяв готівку та коштовності, які він знайшов у будинку, мотивом, безумовно, було пограбування, і насправді там виявилося небагато спільного зі справою Вайдера.

Та це не завадило поліціянтам. Вони скористалися тим, що тижнем пізніше підозрюваного заарештували, коли він намагався здати викрадені з будинку літньої пари коштовності в ломбард у Принстоні. Тому Мартін Лютер Кеннет двадцяти трьох років, афроамериканець, що стояв на обліку в поліції та знаний як наркоман, став офіційним головним підозрюваним у справі про вбивство Джозефа Вайдера.

Відтоді, а це було на початку січня 1988 року, Річарда Флінна лише мимохідь згадували в друкованих статтях про вбивство. Вайдерова сестра, Інґе Россі, успадкувала все його майно, за винятком невеликої суми грошей, яку померлий заповів Сіммонзу. «Будинок із привидами на продаж» — саме так називалась історія, опублікована двадцятого квітня 1988 року в «Принстон ґазет», у якій ішлося про будинок покійного професора Вайдера. Репортер стверджував: після трагедії маєток мав репутацію зловісного, і кілька людей у районі були готові заприсягтися, що бачили всередині дивні вогні та рухомі тіні, тому агенти з нерухомості, ймовірно, мали достатньо проблем з його продажем.

Мартін Лютер Кеннет відхилив угоду, запропоновану прокуратурою округу Мерсер, хоча він би уникнув смертного вироку, якби його визнали винним, і наполягав на своїй невинності до самого кінця. Він визнав, що був дрібним торговцем наркотиками в районі університетського містечка та на Насса-стрит і що один із випадкових клієнтів, імені якого він не знав, залишив йому коштовності, вкрадені в Істонів, як гарантію в обмін на дозу шмалі. Мартін не мав алібі на ніч убивства подружжя, тому що він був удома один і дивився якесь відео, що взяв у відеопрокаті напередодні. Коли чоловік, який залишив йому коштовності, не повернувся за ними, Мартін (не знаючи, що їх украли) відніс їх у ломбард. Якби він знав, звідки вони, то хіба б виявився настільки дурним, щоб намагатися продати їх серед білого дня, у місці, яке було відоме своїми доносами копам? Щодо Вайдера, Мартін ніколи навіть не чув про нього. Якщо він добре пам’ятав, то вечір убивства професора він провів за гральними автоматами, повернувшись додому рано-вранці наступного дня.

Але в нього був громадський захисник, призначений судом, із іменем, відповідним для відважного борця з несправедливістю, — Генк Пелікен[8]. Усі хотіли покінчити з цією справою якомога швидше і зекономити долари платників податків, тому всього через кілька тижнів присяжні сказали «винен», а суддя додав «довічне ув’язнення». У той час у штаті Нью-Джерсі ще існувала смертна кара, — її скасували 2007 року, — але репортери казали, що суддя взяв до уваги вік Кеннета, коли вирішив не виносити смертний вирок, на якому наполягав прокурор. Я собі подумав, що докази, надані стороною обвинувачення, ймовірно, взагалі не переконали суддю Ральфа М. Джексона, старого стріляного ковбоя з великим досвідом роботи. На жаль, доказів виявилося цілком достатньо для присяжних засідателів. У будь-якому разі прокуратура вирішила не звинувачувати Кеннета у вбивстві Вайдера. Не знайшлося в них й інших зачіпок. Інші історії стали предметом газетних повідомлень, і пристрасті вщухли. Вест-Віндзорське вбивство залишилося «висяком».

О 23-й годині я дивився новини на «Першому каналі Нью-Йорка», звичка тих днів, коли працював репортером, опісля зробив собі горня кави та випив її біля вікна, намагаючись поєднати інформацію з Фліннового рукопису з тим, що я дізнався з міжмережжя.