Розділ «Частина друга Джон Келлер»

Вона говорила абсолютно спокійним і виваженим тоном, майже позбавленим перепадів інтонації. Середньозахідний акцент, про який згадував Флінн у своєму рукописі, цілком зник. Я уявив її в лекційному залі: спілкується зі студентами, окуляри з такою самою товстою оправою, яку вона носила замолоду, її світле волосся туго закручене в гульку, педантична й упевнена. Привабливий образ.

Я промовчав, не впевнений, що казати далі, тому вона продовжувала:

— Річард використовував у книжці справжні імена чи ви просто зробили висновок, що там описано Джозефа Вайдера та мене?

— Він використовував справжні імена. Певна річ, він назвав вас вашим дівочим іменем: Лора Бейнз.

— У мене виникає дивне відчуття, коли я чую це ім’я, містере Келлер. Я не чула його дуже багато років. А чи літературний агент, той, який найняв вас, усвідомлює: судовий процес може зупинити публікацію рукопису Річарда, якщо його зміст завдасть мені будь-якої матеріальної чи моральної шкоди?

— Чому ви гадаєте, що рукопис містера Флінна може зашкодити вам, докторе Вестлейк?

— Не вдавайте розумника, містере Келлер. Єдина причина, чому я з вами говорю, тому що мені цікаво дізнатися про написане Річардом у своїй книжці. Я пригадую: в ті дні він мріяв стати письменником. Гаразд, тоді я пропоную угоду: ви даєте мені копію рукопису, а я погоджуюся зустрітися з вами та кілька хвилин поговорити.

Якби я зробив те, що вона попросила, то порушив би пункт про нерозголошення договору, який уклав із агентством. Якби відмовився, то був би впевнений, що вона поклала б слухавку. Я вибрав варіант, який на той момент здався мені найменш руйнівним.

— Згода, — сказав я. — Але ви повинні знати, що агентство надало мені тільки надрукований уривок із рукопису Річарда, перші кілька розділів. Історія починається в момент, коли ви з ним вперше зустрілися. Там приблизно сімдесят сторінок.

Вона обдумувала це декілька хвилин.

— Чудово, — сказала нарешті. — Я в Медичному центрі Колумбійського університету. Що скажете, якщо ми зустрінемося тут через годину, о десятій тридцять? Можете принести той фрагмент із собою?

— Авжеж, я буду там.

— Ідіть до павільйону Мак-Кін і в приймальні попросіть покликати мене. До побачення, містере Келлер.

— До побачення, і… — вона поклала слухавку, перш ніж я встиг подякувати.

Я швидко подався додому, у думках проклинаючи Пітера за те, що не дав мені рукопис в електронному вигляді. Удома взяв рукопис і пішов шукати крамницю, де роблять копії, врешті знайшовши таку за три квартали від дому.

У той час як сонний хлопець зі срібним кільцем у лівій ніздрі та купою татуювань копіював сторінки на старому «Ксероксі», я замислився, як підступитися до неї. Лора здавалася холодною і прагматичною, і я нагадав собі: ні на мить не можна забувати про те, що її робота — колупатися в людській свідомості, як багато років тому вона попередила Річарда про професора Вайдера.

Чотири

Медичний центр Колумбійського університету був у районі Вашинґтон-Гайтс, тому я обігнув парк до 12-ї авеню і звернув на нью-йоркську автомагістраль 9А, тоді поїхав 168-ю вулицею. Через півгодини зупинився перед парою хмарочосів, сполучених між собою скляними проходами.

Павільйон Мак-Кін був на дев’ятому поверсі лікарні Мілштейн. У приймальні я назвався і сказав, що мене очікує доктор Вестлейк, секретарка подзвонила їй по внутрішній лінії.

Лора Бейнз спустилася через кілька хвилин. Висока жінка, доглянута. Її волосся не було затиснуте в гульку, як я уявляв, натомість вона мала доволі просту зачіску: хвилясті пасма спадали їй на плечі. Лора була приваблива, у цьому не виникало жодних сумнівів, та вона не належала до тих жінок, за якими ви б повернули голову, щоб краще роздивилися на вулиці. Лора Бейнз не носила окулярів, і я замислився, чи перейшла вона на контактні лінзи за ті роки.