Розділ «Частина друга Джон Келлер»

— Отже, Лора вийшла сухою з води завдяки вам і Річарду, який покривав її. — Я знав, що мої слова звучали різко, але це була правда.

— Вона була такою людиною, яка вміла використати почуття інших, не байдужих до неї людей. Робіть, що хочете, з інформацією, яку я вам дала, проте з мого боку офіційних заяв не буде.

— Не думаю, що є така необхідність, — сказав я. — Поки немає решти рукопису Флінна, вся ця справа — просто мильна бульбашка.

— Гадаю, так навіть краще, — відповіла Сара. — Це стара історія, яка вже нікого не цікавить. Чесно кажучи, навіть мене. У мене є власні історії, про які я роздумуватиму в прийдешні роки.

Ми попрощалися з Сарою Гарпер, і мені спало на думку, що я зумів би розплутати клубок у цій справі, якби вона була хоч трохи важливою для мене.

Мене не цікавило, чи правосуддя перемогло. Я ніколи з фанатизмом не служив так званій правді й був достатньо розумним, щоб усвідомлювати: правда і правосуддя не завжди означають одне і те саме. Принаймні стосовно одного я погоджувався з Сем: люди здебільшого надають перевагу простим і гарним історіям, а не заплутаній і непотрібній правді.

Джозеф Вайдер помер майже тридцять років тому, та й Річард Флінн вже в могилі. Можливо, Лора Бейнз зробила кар’єру на брехні, може, й на убивстві. Але люди завжди боготворили, молились і називали героями птиць їхнього польоту — для доказів достатньо подивитись у підручник історії.

Дорогою додому я уявляв, як Лора Бейнз нишпорила в будинку, шукаючи рукопис, у той час як Вайдер лежав у крові на підлозі. Що тим часом робив Річард Флінн, який, можливо, тримав у руках бейсбольну биту? Він усе ще був там чи пішов геть? Чи намагався він позбутися знаряддя вбивства? Але якщо він зробив це для Лори, чому вона покинула його, і якщо так, то чому він продовжував покривати її?

Чи, може, ланцюг подій існував лише в голові Сари Гарпер, жінки, життя якої поступово котилося вниз, у той час, як її колишня подруга будувала блискучу кар’єру? Чи багато з нас може насправді порадіти успіхам інших і таємно не мріяти, що рано чи пізно вони заплатять за отримане? Друзі, подивіться новини.

Але мої запитання, як усі інші подробиці, були вже неважливі. Можливо, мені просто подобалося вірити, що Лора Бейнз, та холодна, розважлива жінка, розіграла один із тих трюків у більярді, коли, вдаряючи по кулі, ти зачіпаєш наступну, а потім ще одну і так далі. Річард Флінн, Тімоті Сандерз і Джозеф Вайдер для неї були нічим іншим, як більярдними кулями, які вдарялися одна об одну, поки Лора не досягла своєї мети.

І найіронічнішим в усьому було те, що такому чоловіку, як Вайдер, людині, яка, якщо вже на те пішло, так любила порпатися в чужих думках, поставила фатальний мат одна з його студенток. У цьому випадку Лора Бейнз насправді заслуговувала на свій подальший успіх, довівши, що вона — більш досвідчений вівісекціоніст, ніж її наставник.

Наступного дня я зустрівся з Пітером у «Абрачео», в Іст-Вілидж.

— Як справи? — запитав він. — У тебе стомлений вигляд, друже. Щось трапилося?

Я відповів, що завершив роботу, для якої мене найняли, і подав йому письмовий звіт. Не надаючи цьому особливої уваги, він просто поклав конверт у свій дурнуватий дипломат. Я також дав йому копію книжки Лори Бейнз.

Він більше нічого не питав мене. Скидалося, ніби його думки займали інші справи. Тому я почав говорити, розказуючи йому про можливу версію того, що сталося восени і взимку 1987 року. Він неуважно слухав мене, граючись пакетиком цукру й час від часу посьорбуючи чай.

— Може, ти і маєш рацію, — сказав нарешті він, — але чи розумієш, як складно видати щось подібне без переконливих доказів?

— Я не говорю про публікацію, — відповів я, і, здається, йому полегшало. — Я порівняв розділ у варіанті Вайдера, надісланому до «Олмен енд Лімпкін», із першим розділом Лориної книжки. Вони практично однакові. Імовірно, це могло б стати доказом її крадіжки рукопису в професора чи, з іншого боку, могло показати те, що над книжкою вони працювали разом та її внесок виявився значним. У будь-якому разі це не стало би доказом того, що вона зі співучасником Річардом Флінном вбили професора для викрадення рукопису. Письмові свідчення з боку Флінна були б іншою справою.

— Мені важко повірити, що чоловік, який послав мені рукопис, був убивцею, — сказав Пітер. — Я не кажу, що він не міг убити, але… І він подивився вбік. — Думаєш, його рукопис був сповіддю?

— Так. Жити йому залишалося недовго, він не надто турбувався про свою репутацію, й у нього не було спадкоємців. Можливо, Лора Бейнз збрехала йому і використала для вбивства Вайдера, а потім залишила самого розплачуватися за скоєне, одночасно будуючи кар’єру завдяки вчиненому ним убивству. Коли Річард отримав книжку, йому стало зрозуміло, що стояло на кону, він зрозумів, що ж відбувалося протягом останніх місяців. Флінн зруйнував своє життя через брехню. Його розігрували з самого початку до кінця. Можливо, тоді вона пообіцяла повернутися до нього, мовляв, їхній розрив — лише запобіжний захід, щоб не викликати подальших підозр.

— Добре, цікава історія, але рукопис зник, і, здається, ти не готовий написати книгу, — сказав Пітер, повертаючись до теми.