Розділ «Частина друга Джон Келлер»

Він був радий поговорити зі мною і зізнався, що жив досить усамітнено від свого виходу на пенсію і що поліціянтові у відставці властиво не мати багато довірених осіб.

— Джоне, чому тебе цікавить ця справа? — запитав він.

Він запропонував перейти на «ти». І хоча щось, чого я не в змозі пояснити, у його голосі й зовнішності трохи мене лякало, я погодився і розказав йому всю правду. Мені набридло вигадувати історії про уявні біографії й детальні історії нерозкритих убивств, і я був упевнений, що чоловік переді мною настільки люб’язний, що, навіть не знаючи мене, погодився на зустріч і поділився болючими подробицями зі свого життя, заслужив мою цілковиту чесність.

Отже, я сказав йому, що Річард Флінн написав книжку про той період і надіслав її літературному агенту, а іншу частину рукопису ніде не можна знайти. Мене найняв відомий нам обом агент, і я досліджував, чи то, можна сказати, розслідував справу з метою відновити факти. Я вже поговорив із великою кількістю людей, але й досі не прояснив нічого конкретного і не міг зрозуміти, про що тут ішлося.

Він указав на великий темно-жовтий конверт, який приніс із собою.

— Я був із візитом у відділку і зробив кілька копій для вас, — сказав він. — Ми не почали переносити наші записи на комп’ютери до початку дев’яностих років, отож я мусив прочесати ящики в архіві. Всі не під грифом секретності, тому це було нескладно. Бери документи з собою, прочитаєш їх, — переконав він мене, і я поклав конверт у свою сумку.

Потім він коротко розповів те, що пам’ятав: як він приїхав із криміналістами до будинку Вайдера, про бурю в пресі та про відсутність будь-яких правдоподібних зачіпок, які б дозволили їм сформувати робочу теорію.

— У цій справі багато речей не сходилися, — сказав він. — Професор жив спокійно, не приймав наркотики, не плутався з повіями і не тинявся в поганих місцях. У нього ні з ким не виникало недавніх конфліктів, він жив у хорошому районі, і його сусіди були гідні люди: науковці, великі птиці з акціонерних компаній, які роками знали одне одного. І потім, ні з того ні з сього, його забивають до смерті у власному будинку. Усередині було багато цінних речей, та нічого не зникло, навіть готівка і коштовності. Але я пригадую, що хтось поспіхом обшукував місце. Шухляди були відкриті, а документи розкидані по всій підлозі. Єдині відбитки пальців, які ми знайшли, належали особам, яких ми знали: малому, що доглядав за бібліотекою професора, й працівнику, який мав доступ у дім і часто туди приходив.

— Про ті папери на підлозі, — запитав я. — Хоч якісь із них узяли як потенційні докази?

— Я не пам’ятаю аж таких подробиць… Усе в тих ксерокопіях. Але я пам’ятаю, що ми знайшли невеликий сейф у будинку, і ніхто не знав комбінації, тому ми змушені були викликати слюсаря. Він зламав його, але все знайдене там — це трохи грошей, письмові документи, фотографії, такого типу речі. Ніщо не мало стосунку до справи.

— Професор тільки-но закінчив писати книгу, і, здається, рукопис зник.

— З його речами розбиралася сестра. Вона приїхала з Європи через декілька днів. Я добре її пам’ятаю. Вона поводилася, немов кінозірка. Носила дороге хутро і багато коштовностей, наче оперна співачка, і розмовляла з іноземним акцентом. Це було видовище, дозволю собі сказати. Ми поставили їй кілька запитань, але вона лише розповіла, що вони з покійним братом не були дуже близькі й вона нічого не знала про його життя.

— Її звати Інґе Россі, — сказав я. — Вона вже тривалий час проживає в Італії.

— Можливо… Може, це вона взяла рукопис, про який ви говорите, а може, хтось інший. Через декілька днів ми забралися звідти. Сестра не скаржилася на відсутність чогось, але я сумніваюся, чи вона добре знала, що зберігав там брат. Як я вже сказав, сестра повідомила мені: вони не відвідували один одного близько двадцяти років. Вона поспішала покінчити з усім цим якомога швидше та поїхала назад одразу ж після похорону.

— Я знаю, що одним із підозрюваних був молодий хлопець, Мартін Лютер Кеннет, згодом засуджений за вбивство літньої пари.

— Сім’ї Істонів, це справді жахливе вбивство… Кеннет забрав життя, та він і досі на острові Райкерз. Але його не звинуватили у вбивстві професора.

— Знаю, але він деякий час проходив головним підозрюваним у справі Вайдера, чи не так?

Він знизав плечима.

— Знаєш, як воно часом трапляється… Вайдер був знаменитістю, преса вхопилася за історію, яка стала на деякий час народною, отож на нас тиснули, щоб розкрити справу якомога швидше. Ми також працювали з офісом шерифа, і прокуратура округу Мерсер призначила детектива з відділу вбивств, хлопця на ім’я Ян Френсіс. Він був кар’єристом, коли ти розумієш, що я маю на увазі, з дуже сильною політичною підтримкою. Ми, тутешні поліціянти, здавалися просто нікчемами, отож той хлопець і прокурор використовували свої зв’язки. Моя позиція, яку я не боявся висловити тоді, полягала в тому, що малий, Кеннет, не мав нічого спільного ані з убивством Істонів, ані зі справою Вайдера, і я кажу надзвичайно серйозно. Прокурор теж намагався зробити його головним підозрюваним у справі Вайдера, як ви сказали, так що від всіх інших зачіпок поступово відмовилися. Але це видавалося нерозумним, і ми всі це знали. Може, хлопчина був не надто тямущим, але й не настільки дурним, щоб спробувати продати камінці, вкрадені в жертв, у ломбард просто за декілька миль від місця злочину. Чорт забирай! Чому він не поїхав у Нью-Йорк чи Філадельфію? Він виявився дрібним дилером, це правда, але в нього не було попередніх арештів за насильство. Він також надав алібі на ніч убивства професора, отож імовірність його причетності до справи Вайдера не мала б навіть розглядатись.

— Я трохи читав про це в газетах, але ви впевнені, що…