Розділ «Частина друга Джон Келлер»

— Я про те, як воно в принципі.

— А я про те, як воно насправді.

— Я не думаю, що є сенс звинувачувати одне одного. Це найгидкіша частина завершення стосунків, коли пригадуєш усі розчарування і починаєш поливати іншого брудом.

— Насправді я ні в чому не звинувачував тебе.

— Добре, пробач. Я просто…

Я почув, як вона кашляє.

— З тобою все добре?

— Мені сказали, що цього кашлю я позбудуся через два-три тижні. Мушу вже класти слухавку. Можливо, ми підтримуватимемо зв’язок. Будь ласка, бережи себе.

Я хотів перепитати Сем, чи й справді вона не хотіла, щоб ми зараз зустрілися для розмови віч-на-віч, але не мав можливості.

Вона поклала слухавку, і, на якусь мить втупившись у телефон, наче не розуміючи, що він робить у моїй руці, я зробив те саме.

Підходячи на місце зустрічі з Роєм Фріманом, я зрозумів, що хотів би якомога швидше закінчити це розслідування.

Якби все-таки я не намагався зіграти детектива, то вчасно помітив би ознаки навислої бурі в моїх стосунках із Сем. Її рішення порвати зі мною стало останньою краплею, хоча я не міг пояснити, чому.

Я не забобонний, але мав чітке відчуття того, що історія Річарда Флінна приховувала якесь закляття, щось на кшталт прокляття гробниці фараона. Я сповнився рішучості зателефонувати Пітеру й сказати йому про вихід із гри, адже стало зрозуміло, що я так ніколи й не докопаюся до суті того, що сталося тієї ночі з професором Джозефом Вайдером, Лорою Бейнз і Річардом Флінном.

Сім

Рой Фріман жив в окрузі Берґен, за мостом, але він сказав, що мав уладнати якісь справи в місті, тому я замовив столик у ресторані на Вест-авеню, 36.

Рой був високий і худий, скидався на актора, що грає другорядні ролі, такий собі підстаркуватий поліціянт, який непомітно підстраховує альфа-самця в поєдинку з поганими хлопцями і справляє на вас враження, — але ви не знаєте чому, адже говорить він у фільмі лише одну чи дві репліки, — що на нього можна покластися.

Його волосся було майже повністю сиве, як і акуратно підстрижена борідка, яка покривала всю нижню частину його обличчя. Він відрекомендувався, і ми почали розмову.

Рой сказав, що протягом майже двадцяти років був одружений із жінкою на ім’я Діана. У них є син, Тоні, з яким він дуже рідко бачиться. Його колишня дружина і син переїхали в Сіетл після розлучення, у кінці вісімдесятих. Його син закінчив коледж і вів новини на місцевій радіостанції.

Фріман без вагань сказав мені, що саме він винен у розлученні, адже надто захоплювався роботою й забагато пив. Він був одним із перших детективів поліції у Нью-Джерсі, які вступили до силових структур одразу після закінчення коледжу, 1969 року, й деякі хлопці у відділку мали на нього зуб через це, особливо враховуючи його афроамериканське походження. І що б там не казали, нібито що расизм у середині сімдесятих років у силових структурах майже викорінили, особливо у відділках невеликих містечок, це була маячня. Звісно, і раніше знімали фільми з чорношкірими акторами в ролі суддів, прокурорів, викладачів коледжів та начальників поліції, але реальність виявилася іншою. Проте платили добре — хороший патрульний отримував тоді майже двадцять тисяч на рік, — а він мріяв стати поліціянтом змалечку.

Департамент поліції Вест Віндзор на початку вісімдесятих років мав близько п’ятнадцяти поліціянтів, переважно віком приблизно сорок років. В управлінні працювала лише одна жінка, прийнята недавно, і, крім іспаномовного офіцера, Хосе Мендеса, всі інші були білі. Для Нью-Джерсі та Нью-Йорка настали не найкращі часи: почалася епідемія вживання кокаїну, і хоча її хвиля ще не накрила Принстон, це не означало, що поліціянтам там жилося легко. Фріман працював у Принстонському поліційному відділку протягом десяти років, а 1979 року його перевели у Вест Віндзор, округ Мерсер, в управління, створене декількома роками раніше.