Розділ «Частина друга Джон Келлер»

— Але чому Флінну не висунули офіційне звинувачення? — продовжував я.

— Не пам’ятаю, але гадаю, що такий мисливець за головами, як Френсіс, мав вагомі причини для того, щоби не показувати його присяжним. Хлопець був студентом без судимості, він займався своєю справою. Він не вживав наркотики або надміру не випивав, наскільки я пам’ятаю, не виявляв жорстокості, тому не підходив на роль потенційного вбивці. І він пройшов поліграф, ти це знав? Подібні люди зненацька не виходять на вулицю і не вбивають, навіть під посиленим емоційним тиском. Деякі просто не здатні вбити іншого, навіть для порятунку власного життя. Я прочитав дослідження декілька років тому, де стверджувалося: під час Другої світової війни солдати здебільшого стріляли в повітря, а не в німців чи японців. Це в біса тяжко забити когось палкою до смерті, не як у кіно. Навіть коли вважаєш, що той хлопець зґвалтував твою дочку. Я думаю, це був не наш знайомий.

— Рою, гадаєш, це могла зробити жінка? Я маю на увазі фізично.

Він декілька хвилин думав.

— Розбити голову бейсбольною битою? Гадаю, що ні. Жінки вбивають набагато рідше, ніж чоловіки, і вони майже ніколи не здійснюють насильницькі вбивства, як оце. Убиваючи, жінки використовують отруту або інші некриваві методи. Можливо, пістолет. Однак у судово-медичній науці є закономірності, але жодних достеменних фактів, так що детектив ніколи не повинен виключати будь-яку гіпотезу. Наскільки я пам’ятаю, Вайдер був сильним чолов’ягою, у хорошій формі й досить молодим, щоб чинити опір, коли це необхідно. Так, перед убивством він пив. Рівень вмісту алкоголю може багато показати про стан жертви в момент нападу, але не все. З однаковим вмістом спиртного одна людина може мати практично нормальні рефлекси, тоді коли інша не в змозі захистити себе. Люди індивідуальні в цьому.

— Сіммонза розглядали як підозрюваного?

— Хто такий Сіммонз? О, вибач, робітник, хлопець, у якого дах поїхав…

— Так, у минулому його звинувачували у вбивстві своєї дружини та визнали невинним у зв’язку з психічним розладом. Чому він не був підозрюваним?

— Він співпрацював із нами і мав алібі, тому потенційним підозрюваним виступив лише спочатку, як і кожен, хто хоч побічно був пов’язаний із постраждалим. Його допитували декілька разів, але він видавався безпечним, і ми відкинули цей варіант.

Він приїхав поїздом, і я підвіз його назад додому до Нью-Джерсі. Поки ми їхали, він розказав мені про життя поліціянтів у ті часи. Він жив у одноповерховому старому будинку, оточеному соснами в кінці ґрунтової дороги, недалеко від платної магістралі. До мого від’їзду він попросив мене повідомляти про перебіг розслідування, і я пообіцяв дати йому знати, як тільки знайду щось цікаве. Але на той момент я вже знав, що залишу цю справу.

Хоча ввечері я перечитав папери, які мені приніс Рой, але інформація здебільшого була мені відома.

Річарда допитували тричі, і на кожному допиті він давав зрозумілі та прямі відповіді. І, як сказав Фріман, він навіть погодився на тест на поліграфі, який пройшов.

Ім’я Лори Бейнз згадувалося лише в загальному звіті про зв’язки та знайомих Вайдера. Її не викликали до суду як підозрювану чи свідка та допитували лише один раз. Здається, існували деякі підозри, що вона була на місці злочину того вечора та залишила будинок близько двадцять першої години, коли приїхав Річард. Але і Річард, і вона заперечували це. Флінн тоді випивав із професором і заявляв, що Лори там не було.

Пізніше, шукаючи інформацію в Інтернеті, я подумав про Сем: про те, як вона всміхалася мені, про мінливий колір її очей і маленьку родиму плямку на її лівому плечі. Мене не полишало дивне відчуття, що мої спогади про неї вже почали поступово тьмяніти, потроху ховаючись у потаємну скриньку з втраченими можливостями, ключ від якої я викинув, адже спогади там були надто болючі.

Я не заснув до ранку. Я слухав глибоке дихання міста, де мільйони мрій та історій перепліталися й утворювали велетенську кулю, що повільно піднімалась у небо, готова вибухнути будь-якої миті.

За останні кілька тижнів я неодноразово намагався зв’язатися з Сарою Гарпер. Зрештою, вона сама зателефонувала наступного дня після моєї зустрічі з Фріманом, я саме збирався подзвонити Пітеру і згорнути розслідування. У Гарпер був приємний голос, і вона сказала мені, що хотіла б зустрітись якнайшвидше, оскільки збиралася на деякий час поїхати з міста. Вона пригадала розмову з Гаррі Міллером декілька тижнів тому і прагнула дізнатися, що я від неї хотів.

Правду кажучи, зустріч із нею мене не цікавила. Я вже поспілкувався зі стількома людьми, які розповідали протилежні історії, та й розрив із Сем був надто великим потрясінням, щоб я міг зосередитися на тому, що трапилося так давно і до чого я практично втратив інтерес. Раптом події стали ніби поверхневими малюнками, двовимірними ілюстраціями з дитячої книги і не викликали ентузіазму. Мені було нецікаво їхати аж у Бронкс зустрічатися з наркоманкою, яка, швидше за все, розповість мені чергову порцію брехні, з надією отримати швидкі гроші, щоб дістати наркотики.

Але вона запропонувала приїхати на зустріч зі мною в місто, тому я погодився. Я дав їй адресу пабу за рогом, і вона сказала, що буде там через годину і я впізнаю її по зеленій дорожній сумці.

Сара Гарпер спізнилася на десять хвилин, саме коли я допивав еспресо. Я помахав їй, вона підійшла, потиснула мені руку й сіла.

Вона була зовсім не такою, якою я її уявляв. Невисока на зріст, тендітна, з підлітковим тілом і білою шкірою, якраз під колір її абрикосового волосся. Сара була одягнена просто: джинси, футболка на довгий рукав із написом «Життя чудове» і потерта джинсова куртка, але вигляд мала дуже чепурний, і від неї долинав легкий аромат дорогих парфумів. Я запропонував їй випити, та вона сказала, що вже рік не вживає алкоголю, після останнього перебування на реабілітації. Сара запевнила мене, що відтоді не вживає й наркотики. Вона показала на сумку, яку поклала поруч себе на стілець.