Розділ «Частина друга Джон Келлер»

— Уже вам казала під час телефонної розмови: я їду на деякий час. І подумала, що краще нам поговорити перед цим.

— Куди їдете?

— У штат Мен, із моїм хлопцем. Житимемо там на острові. Він улаштувався на роботу в організацію, яка опікується заповідниками. Я тривалий час чекала можливості зробити щось подібне, але до поїздки хотіла переконатися, що зі мною все добре, і готова, коли ви розумієте, про що йдеться. Я сумуватиму за Нью-Йорком. Я прожила тут майже все своє життя, але це також новий старт, правда?

Здавалося, їй добре говорити зі мною, навіть попри те, що ми тільки-но зустрілися, і я вважав, що вона, мабуть, усе ще відвідувала групу анонімних алкоголіків. На її обличчі майже не було зморщок, але під бірюзовими очима залягли глибокі кола.

— Дякую, що погодилися поговорити зі мною, Саро, — сказав я після того, як стисло розповів про рукопис Річарда Флінна та своє розслідування навколо подій кінця 1987 року. — Передусім маю повідомити вас, що агенція, на яку я працюю, не має багато коштів для такого типу розслідування, тому…

Вона перервала мене, помахавши рукою.

— Я не знаю, що вам сказав той хлопець, Міллер, але мені не потрібні гроші. Я змогла зібрати трохи готівки, а там, куди я їду, грошей багато не треба. Я погодилася на зустріч із іншої причини. Це пов’язано з Лорою Бейнз, чи Вестлейк, як вона тепер себе називає. Я подумала, що краще вам дізнатися дещо про неї.

— Я замовлю ще одне еспресо, — сказав я. — Вам також?

— Не відмовлюся від кави з вершками, без кофеїну, дякую.

Я пішов до бару, замовив нам каву і повернувся за столик. Була п’ятниця, пополудні, й паб потрохи заповнювали галасливі люди.

— Ви говорили про Лору Бейнз, — сказав я.

— Як добре ви її знаєте?

— Я ледве її знаю. Ми розмовляли з півгодини і кілька разів по телефону, це все.

— І яке враження вона на вас справила?

— Не дуже добре, коли бути відвертим. Коли я запитав про те, що трапилося тоді, виникло відчуття: вона брехала мені. Це лише відчуття, але гадаю, вона щось приховувала.

— Ми з Лорою були добрими подругами; деякий час жили разом у квартирі, поки вона не переїхала до свого хлопця. Хоча вона і походила із Середнього Заходу, Лора була вільнодумна, дуже освічена і мала свій шарм, що робило її привабливою як для хлопців, так і для дівчат. Вона з багатьма заприятелювала, її запрошували на кожну вечірку, її поважали викладачі. Вона була найпопулярнішою студенткою в нашій групі.

— Які стосунки в неї були саме з Вайдером? Вам щось відомо? Мені казали, що в них був роман, і саме на це натякав Річард Флінн у своєму рукописі. Але вона стверджує, що між ними ніколи не виникало романтичних стосунків.

Вона на декілька секунд задумалася, покусуючи верхню губу.

— Як вам це краще пояснити… Не думаю, що в них виник фізичний контакт, але вони багато значили одне для одного. Професор був не з тих, хто захоплювався молодшими жінками. Але від нього випромінювалася така енергія. Ми всі обожнювали його і турбувалися про нього. Його лекції були дивовижні. Він відрізнявся чудовим почуттям гумору, й у всіх було відчуття: він розумів, про що говорить, і справді хотів навчити чогось, а не лише за оплату виконував роботу. Дозвольте навести вам приклад. Одного разу на якихось осінніх феєрверках — у ті часи були різні нерозумні ритуали, і деякі з них існують і досі — майже вся наша група з декількома професорами пішла на поле перед Художнім музеєм, чекаючи, поки стемніє і почнеться стрілянина. Через півгодини майже всі студенти стояли групкою навколо Вайдера, який навіть і слова не промовив.

— Дехто з його колишніх колег заявляє, що він був бабій і забагато пив.