Розділ «Частина друга Джон Келлер»

— Де ви тоді жили, Саро?

— На Рокі-Гілл, близько п’яти миль від студмістечка.

— Скільки часу, на вашу думку, треба було витратити на дорогу від будинку, де Лора проживала з Флінном?

— Небагато, навіть якби це було вночі й у погану погоду. Вони жили десь на Баярд-лейн. Приблизно двадцять хвилин.

— І десь півгодини, щоб доїхати від професора у Вест Віндзор до будинку Флінна, зважаючи на погоду. І ще година, щоб спакувати речі, — тобто всього дві години. Якщо в мене правильна інформація і вона таки повернулася до будинку Вайдера тієї ночі, це означає, що вона поїхала близько першої ночі, а не о дев’ятій годині вечора, як сказав Флінн у поліції. Іншими словами, після того, як на Вайдера напали.

— Я ще тоді зрозуміла: щось не так, і Лора брехала. Зазвичай вона дуже самовпевнена, але тієї ночі була налякана, як би це точніше сказати. Мене просто розбудили, і я не могла дочекатися, щоб знову лягти в ліжко, тому не хотіла слухати всі подробиці її розповіді. Чесно кажучи, я більше не хотіла дружити з нею. Я постелила їй на канапі та пішла спати, повідомивши, що збираюся поїхати зранку наступного дня. О сьомій ранку її вже не було в моєму домі. Я знайшла записку, у якій Лора повідомляла, що поїхала до Тімоті. Я виїхала приблизно о восьмій і дізналася про те, що трапилося, по радіо в машині мого друга. Я попросила його звернути з головної дороги — ми були на шосе платної магістралі Нью-Джерсі, — і я пригадую, як вийшла і виблювала. Я раптом подумала, чи може Лора бути причетною до смерті професора. Друг хотів відвезти мене в лікарню. Я намагалась заспокоїтись і після того, як повернулася додому, всі вихідні пролежала в ліжку. Мені зателефонували з поліції між Різдвом і Новим роком, і я повернулась у Нью-Джерсі й дала свідчення. Я сказала їм: Лора була того дня зі мною, від полудня до наступного ранку. Чому я збрехала для неї, усвідомлюючи: вона може бути вплутана у щось серйозне? Не знаю. Гадаю, вона домінувала наді мною, і я справді не могла ні в чому відмовити їй.

— Ви спілкувалися з нею після цього?

— Ми ходили на каву одразу після того, як мене допитували в поліції. Лора повсякчас дякувала і запевняла, що не причетна до вбивства. Вона сказала, що просила мене дати свідчення, щоб її не переслідували копи та репортери. Ба більше, вона сказала, що професор зрештою погодився з її внеском у книжку, пообіцявши згадати її ім’я як співавтора, що прозвучало трохи дивно. Чому б йому раптом змінювати свою думку, якраз перед убивством?

— Тому ви їй не повірили?

— Не повірила. Але я була розбита і фізично, і морально, тому все, чого прагнула, — поїхати додому і забути про все. Я вирішила взяти творчу відпустку й відновила навчання аж восени 1988 року. Коли повернулася, Лори вже не було там. У той час вона телефонувала мені додому кілька разів, але я не хотіла говорити з нею. Вона брехала моїм батькам, що в мене був тяжкий зрив і я проходила реабілітацію. Наступного року, коли я повернулась у Принстон, вся ця історія з убивством Вайдера стала минулорічним снігом, про неї майже не згадували. Ніхто більше не цікавився тим випадком.

— Ви ще колись бачили її чи говорили з нею?

— Ні, — відповіла вона. — Але минулого року я випадково знайшла ось це.

Вона розстібнула сумку і дістала книжку в палітурці, яку кинула на стіл переді мною. Книжка написана Лорою Вестлейк, доктором наук. На звороті обкладинки над короткою біографією було чорно-біле фото автора. Я поглянув на фото і побачив, що Лора не надто змінилася за останні двадцять років: ті самі риси об’єднувались у вираз цілеспрямованості, що робило її надто зрілою на вигляд.

— Я знайшла цю книгу в бібліотеці реабілітаційного центру, де перебувала. Її видали 1992 року. Я впізнала фото на обкладинці та зрозуміла, що Лора змінила ім’я. Це була її перша книга. Пізніше я дізналася, що вона дістала одноголосне схвалення і вся її подальша кар’єра вибудовувалася на книжці. Не маю сумнівів — саме цю книжку збирався видати Вайдер.

— А я задумувався, чому ту книжку так і не видали, — сказав я. — Скидалося на те, наче рукопис зник після вбивства професора.

— Я не знаю, чи він відіграв певну роль в убивстві професора, але допускаю, що перед убивством вона вкрала рукопис, про який говорила. Може, вона маніпулювала тим хлопцем Флінном, щоб він учинив убивство, а сама вкрала книгу. Ось чому я зробила ще дещо…

Залишивши слід помади, вона витерла губи серветкою, яку взяла з підставки на столі, й прокашлялася.

— Я дізналася адресу Флінна. Це було нелегко, бо він жив у великому місті, а там багато Фліннів, але я знала, що він вивчав англійську в Принстоні та закінчив університет 1988 року, тому, зрештою, натрапила на нього. Я поклала копію книги в конверт і відправила йому, не додаючи жодних пояснювальних записок.

— Імовірно, він не знав, що Лора вкрала рукопис Вайдера, і все ще думав, ніби то любовний трикутник, який для всіх мав кепські наслідки.

— Я теж так подумала, а пізніше дізналася, що Флінн помер. Не знаю, чи то книжка, що я надіслала, змусила його про все написати, та, можливо, це була помста Лорі за брехню.