Розділ «Майстер і Маргарита»

За п’ять, хвилин голова сидів за столом у своїй маленькій їдальні. Дружина його принесла з кухні акуратно покраяного оселедчика, зрясна поприсипуваного зеленою цибулею. Никанор Іванович налив ляфітничка[166], випив, налив другого, випив, підчепив на виделку три крайці оселедця… і тут подзвонили, а Пелагія Антонівна внесла димучу каструлю, з першого погляду на яку зразу можна було здогадатися, що в ній, у гущі вогняного борщу, криється те, смачнішого від чого немає на світі, — мізкова кістка.

Проковтнувши слину, Никанор Іванович загарчав, як пес:

— А пуття б вам не було! Поїсти не дають. Не впускай нікого, мене немає, немає. Щодо квартири скажи, щоб перестали базікати. За тиждень буде засідання…

Дружина побігла до передпокою, а Никанор Іванович ополоником потяг із вогнедишного озера — її, кістку, тріснуту вподовж. І цієї хвилини до їдальні зайшли двоє громадян, а з ними чомусь дуже бліда Пелагія Антонівна. Поглянувши на громадян, побілів і Никанор Іванович і підвівся.

— Де нужник? — заклопотано запитав перший, що був у білій косоворотці.

На обідньому столі щось грюкнуло (це Никанор Іванович впустив ополоника на клейонку).

— Тут, тут, — скоромовкою відповіла Пелагія Антонівна.

І прибулі відразу попростували до коридору.

— А в чому річ? — тихо запитав Никанор Іванович, йдучи слідком за прибулими. — В нас нічого такого в квартирі не може бути… А в вас документики… я вибачаюся…

Перший на ходу показав Никанорові Івановичу документика, а другий тієї ж миті опинився стоячи на табуреті у вбиральні, з рукою, засунутою у вентиляційний хід. В очах Никанорові Івановичу померкло. Газету зняли, та в пачці виявилися не рублі, а невідомі гроші, чи то сині, чи то зелені, із зображеннями якогось дідугана. А втім, усе це Никанор Іванович розгледів неясно, перед очима йому плавали якісь плями.

— Доляри у вентиляції, — задумливо сказав перший і запитав Никанора Івановича м’яко й ввічливо: — Ваш пакуночок?

— Ні! — відповів Никанор Іванович страшним голосом. — Підкинули вороги!

— Таке буває, — погодився той, перший, і знову ж таки м’яко додав: — Ну що ж, треба решту здавати.

— Не маю я! Не маю, Богом свідчуся, ніколи в руках не тримав! — у відчаї заверещав голова.

Він кинувся до комоду, з гуркотом витяг шухляду, а з неї портфеля, безладно при цьому викрикуючи:

— Ось контракт… перекладач-гадюка підкинув… Коров’єв… у пенсне!

Він відкрив портфеля, глянув у нього, сунув до нього руку, посинів з лиця і впустив портфеля у борщ. У портфелі нічого не було, ні Стьопиного листа, ні контракту, ні грошей, ні контрамарок. Тобто геть нічого, крім складаного метра.

— Товариші! — оскаженіло зарепетував голова. — Тримайте їх! В нас в домі нечиста сила!

І тут вже не знати що привиділось Пелагії Антонівні, та тільки вона, сплеснувши долонями, скрикнула:

— Покайся, Іваничу! Тобі знижка вийде!