Гаррі Поттер і смертельні реліквії

почала діяти самостійно, бо в Дамблдора були відповіді на всі питання. Він знав про палички

все, він пояснив Гаррі, який дивовижний зв’язок існував між його чарівною паличкою і

Волдемортовою... Але Дамблдор, як і Дикозор, як Сіріус, як його батьки, як бідолашна сова, був

там, де ні з ким із них Гаррі вже не порозмовляє. Він відчув, як запекло в горлі, однак не через

вогневіскі...

І раптом біль у шрамі став просто пекельний. Він ухопився за чоло й заплющив очі, а в

його голові почувся гнівний верескливий крик. "Ти ж казав, що все вийде, якщо взяти чужу

чарівну паличку! "

Перед очима раптом з’явилося видіння змарнілого старого чоловіка, що лежав у лахмітті

на кам’яній підлозі й волав жахливим, тягучим криком, повним нелюдського болю...

— Ні! Ні! Благаю вас, благаю...

— Ти збрехав Лордові Волдеморту, Олівандере!

— Я не брехав... клянуся, не брехав...

— Ти захотів допомогти Поттерові, щоб він від мене вислизнув!

— Клянусь, я не хотів... я вважав, що чужа чарівна паличка подіє...

— То поясни, що сталося. Луціусову паличку знищено!

* Я сам не розумію... зв’язок... існує... тільки між вашими двома паличками...

* Брешеш!

* Прошу... благаю вас...

І Гаррі побачив білу руку, що піднімає чарівну паличку, відчув напад Волдемортової лютої