Гаррі Поттер і смертельні реліквії

— Та я ж не за себе турбуюся! — вигукнув Гаррі.

— Ми знаємо, — спокійно продовжував містер Візлі, — але всі наші сьогоднішні зусилля ні

до чого, якщо ти нас покинеш.

* Ніде ти си не підеш, — прохрипів Геґрід. — Бодай ти скис, Гаррі, після всього, що ми

пережили, доставляючи тебе сюди!

* Я що, дарма втратив вухо? — обурився Джордж, підводячись на подушках.

* Я знаю, що...

— Дикозор не захотів би...

— Я ЗНАЮ! — заревів Гаррі.

Він відчував, ніби його загнали в кут і шантажують. Невже вони гадають, що він не знає,

скільки вони для нього зробили, невже не розуміють, що саме тому він і хоче звідси піти, поки

своєю присутністю не завдав ще більших страждань? Запала довга й ніякова тиша, під час якої

його шрам і далі поколював і пульсував. Нарешті цю тишу порушила місіс Візлі.

— А де Гедвіґа, Гаррі? — запитала вона, піддобрюючись. — Можемо поставити її біля

Левконії й погодувати.

У грудях все стислося. Він не міг сказати їй правди. Допив вогневіскі, уникаючи відповіді.

* Чекай, Гаррі, от піде поголос, що ти знов це зробив, — озвався Геґрід. — Вислизнув від

нього, поборов єго, коли він тебе ледве не злапав!

* Це не я, — понуро заперечив Гаррі. — Це моя паличка. Моя чарівна паличка діяла сама

собою.