Гаррі Поттер і смертельні реліквії

— І треба зазначити, що слизеринський гуртожиток теж відіграв свою роль! Не треба

забувати про наш внесок!

Але Гаррі дивився тільки на одного чоловіка, що стояв у найбільшому портреті одразу за

директорським кріслом. Сльози котилися з-під окулярів у формі півмісяця на довгу срібну

бороду, а гордість і вдячність, якою світилося обличчя цієї людини, наповнювали душу Гаррі

невимовною втіхою, наче феніксова пісня.

Нарешті Гаррі підняв руки, і портрети шанобливо стихли, сяючи усмішками, витираючи

сльози і з нетерпінням чекаючи, що він їм скаже. Але він звернувся тільки до Дамблдора,

ретельно добираючи слова. Хоч який він був виснажений і сонний, та мусив зробити ще одне

зусилля, сподіваючись, що Дамблдор дасть йому свою останню пораду.

— Та річ, що була захована в сничі... — почав він, — я загубив її в лісі. Не знаю, де саме,

але я не збираюся її знову шукати. Ви з цим згодні?

* Згоден, мій любий хлопче, — відповів Дамблдор, а от персонажі інших портретів були

розгублені й заінтриговані. — Це мудре й відважне рішення, хоч іншого від тебе я й не чекав.

Чи хтось інший знає, де воно впало?

* Ніхто не знає, — сказав Гаррі, і Дамблдор задоволено кивнув головою.

* Однак я хочу залишити собі Іґнотусів дарунок, — продовжив Гаррі, і Дамблдор засяяв

усмішкою.

* Звичайно, Гаррі, він твій назавжди, аж поки не передаси його далі!

— І ще є оце.