Гаррі Поттер і смертельні реліквії

* Сьогодні ти вже нікого не вб’єш, — сказав Гаррі. Вони все ще ходили по колу, дивлячись

один одному в очі — зелені й червоні. — Ти вже ніколи й нікого не зможеш убити. Ти зрозумів? Я

був готовий умерти, щоб ти припинив нищити цих людей...

— Але не вмер!

— ...я цього хотів, і це найголовніше. Я зробив те саме, що й моя мати. Вони тепер

захищені від тебе. Невже ти не помітив, що жодне твоє закляття не подіяло? Ти вже не зможеш

нікого катувати. Не зможеш до них торкнутися. Власні помилки тебе нічого не навчили, Редл.

* Як ти смієш?!

* Я смію, — урвав його Гаррі, — бо я знаю те, чого не знаєш ти, Редле. Я знаю багато

важливих речей, тобі недоступних. Хочеш дещо почути, поки ти не зробив ще одної великої

помилки?

Волдеморт не відповідав, проте й далі скрадався по колу, і Гаррі зрозумів, що той зараз

мовби загіпнотизований і заінтригований найменшою можливістю довідатися, що Гаррі й

справді знає сокровенну таємницю...

— Це знову любов? — глузливо вишкірив зміїне обличчя Волдеморт, — улюблене

Дамблдорове пояснення, любов, що, як він казав, перемагає смерть, хоч ніяка любов не

врятувала його самого — він упав з вежі й розламався, як стара воскова фігурка? Любов, що не

завадила мені, Поттере, розчавити, як блоху, твою бруднокровну матір... і ніхто, здається, не

любить тебе цього разу аж так, щоб вибігти й за хистити тебе від мого закляття. То що ж тепер

не дасть тобі здохнути, коли я завдам удару?!