Гаррі Поттер і смертельні реліквії

тиша, коли Волдеморт і Гаррі, пронизуючи один одного поглядами, повільно рушили по колу.

— Щоб ніхто не намагався мені допомогти! — голосно сказав Гаррі, і його слова

пролунали в глибокій тиші, наче сигнал сурми. — Так має бути. Це повинен зробити я.

Волдеморт засичав.

* Поттер не це хотів сказати, — промовив він, вирячивши червоні очі. — Він так не діє.

Кого ти використаєш тепер замість щита, Поттере?

* Нікого, — просто відповів Гаррі. — Горокраксів уже немає. Тільки ти і я. Разом нам

жити не судилося, і один з нас має відійти назавжди...

* Один з нас? — глузливо повторив Волдеморт. Усе його тіло було напружене, червоні

очі дивилися пильно, як у змії, що приготувалася до стрибка. — Думаєш, це будеш ти —

хлопець, що вижив випадково, та ще й тому, що Дамблдор смикав за шнурочки?

* Випадково моя мати загинула, рятуючи мене? — запитав Гаррі. Вони й далі обидва

рухалися боком, творячи досконале коло, тримаючись на сталій відстані один від одного, і для

Гаррі не існувало жодного іншого лиця, крім Волдемортового. — Я випадково вирішив битися з

тобою на цвинтарі? Випадково сьогодні не захищався, та все одно вижив і повернувся, щоб

знову битися?

* Випадково — загорлав Волдеморт, але не нападав. Юрба попід стінами заціпеніла від

жаху, із сотень присутніх ніхто, здавалося, й не дихав, крім них двох. — Випадковості, збіг

обставин і те, що ти розпускав нюні і ховався за спідниці відважніших, ніж ти, дозволяючи мені

вбивати їх замість тебе!