Гаррі Поттер і смертельні реліквії

Сіріус був високий, гарний і набагато молодший, ніж його пам’ятав Гаррі. Він ішов легко

й елегантно, тримаючи руки в кишенях і всміхаючись.

Люпин теж був молодший і не такий занедбаний, з темнішим і густішим волоссям. Видно

було, що він радий опинитися в знайомих місцях, де він усе обходив юнаком.

Лілі всміхалася йому найширше. Підійшовши близько, вона відкинула своє довге волосся і

її зелені очі, такі ж, як у нього, жадібно вбирали кожну рисочку його обличчя, немовби вона

ніяк не могла надивитися.

— Ти такий відважний.

Він не міг говорити. Милувався мамою, не зводячи очей, і думав, що міг би дивитися на неї

вічно, і все йому було б мало.

* Ти вже майже там, — сказав йому Джеймс. — Дуже близько. Ми так... пишаємося

тобою.

* Це боляче?

Наївне питання зірвалося з уст Гаррі, перш ніж він спохопився.

* Помирати? Анітрохи, — відповів Сіріус. — Швидше й легше, ніж засинати.

* І він воліє, щоб це сталося швидко. Хоче покласти цьому край, — додав Люпин.

— Я не хотів, щоб ти помер, — сказав Гаррі. Ці слова злетіли самі по собі. — Ніхто з вас.

Вибачте... Він звертався насамперед до Люпина, благаючи його. — . .якраз, коли в тебе народився

син.. Ремусе, мені так гірко..

— Мені теж гірко, — зітхнув Люпин. — Жаль, що я його вже не побачу... але він знатиме,