Гаррі Поттер і смертельні реліквії

якомога повільніше, а час, навпаки, пришвидшився, розуміння прийшло негайно, випередивши

думки. Наприкінці — це ж зараз. Ця мить настала.

Він притулив золотистий метал до вуст і прошепотів:

— Я скоро помру.

Металева оболонка розкрилася. Він опустив тремтячу руку, підняв під плащем Дракову

чарівну паличку й пробурмотів:

— Лумос.

Між двома половинками снича лежав чорний камінь з нерівною тріщиною по центру.

Воскресальний камінь тріснув по вертикальній лінії, що символізувала бузинову паличку.

Трикутник і коло, символи плаща й каменя, ще можна було розрізнити.

І знову Гаррі все збагнув, навіть не замислюючись. Не йшлося про те, щоб повернути їх

сюди, бо він сам незабаром мав до них приєднатися. Не він їх витягував, а вони кликали його.

Він заплющив очі і тричі повернув камінь у руках. Він знав, що це сталося, бо почув

навколо себе легенькі порухи — і припустив, що це тендітні тіла шукають точки опори на землі,

на всіяному гілочками ґрунті узлісся.

Вони не були привидами, хоч і були доволі безплотні. Радше нагадували Редла, що колись

давно вирвався зі щоденника і був майже матеріалізованою пам’яттю. Реальніші за привидів, хоч

і не такі, як живі тіла, вони рухалися до нього, і їхні обличчя осявали приязні посмішки.

Джеймс був на зріст точнісінько такий, як і Гаррі. У тому одязі, в якому загинув, волосся

розкуйовджене, окуляри трохи перекошені, як у містера Візлі.