Гаррі Поттер і смертельні реліквії

троє.

— Про всяк випадок, якщо вони... будуть зайняті... а тобі трапиться нагода...

— Убити змію?

* Убити змію, — підтвердив Гаррі.

* Добре, Гаррі. З тобою все гаразд?

* Усе гаразд. Дякую, Невіле. Гаррі хотів було йти, але Невіл ухопив його за руку.

* Гаррі, ми всі битимемося й далі. Ти це знаєш?

* Так, я... Він знову відчув, як здушило горло, і не зміг договорити.

Невілові це не здалося дивним. Він поплескав Гаррі по плечу, відпустив руку й пішов

шукати загиблих.

Гаррі знову накинув плащ і побрів далі. Іще хтось ворухнувся неподалік, нахилившись над

тілом, що лежало на землі. Підійшовши, Гаррі зрозумів, що це Джіні.

Він спинився, мов укопаний. Джіні присіла біля дівчини, яка пошепки кликала маму.

* Усе нормально, — заспокоювала її Джіні. — Усе добре. Зараз ми занесемо тебе в

замок.

* Я хочу додому, — шепотіла дівчина. — Я вже не хочу воювати!

* Я розумію, — голос Джіні зірвався. — Усе буде добре.

У Гаррі мороз пішов по спині. Він хотів розірвати ніч криком, хотів, щоб Джіні знала, що

він тут, поруч, хотів, щоб знала, куди він іде. Хотів, щоб його зупинили, відтягли звідси

силоміць, відіслали додому...