Гаррі Поттер і смертельні реліквії

тато підбадьорливо кивнув головою.

Ішли всього кілька хвилин, і ось Гаррі помітив попереду світло. Якслі з Дологовим вийшли

на галявину, де, як упізнав Гаррі, колись жив потворний Араґоґ. Рештки його величезної

павутини ще збереглися, а от зграю нащадків, яких він наплодив, смертежери погнали звідси

воювати на їхньому боці.

Посеред галявини палахкотіло вогнище, в його мерехтливому світлі видно було юрбу

мовчазних і пильних смертежерів. Дехто й досі був у масках і каптурах, а дехто вже відкрив

обличчя. Трохи поодаль сиділо двоє велетів, кидаючи позад себе здоровенні тіні. Обличчя в них

були жорстокі і мовби грубо витесані з каменю. Гаррі побачив Фенріра, що тинявся по галявині,

гризучи свої довжелезні кігті. Білявий здоровило Роул мацав закривавлену губу. Побачив

Луціуса Мелфоя, розбитого й охопленого жахом, і Нарцису з запалими й повними страху очима.

Усі погляди були звернуті до Волдеморта, що стояв, схиливши голову й склавши білі руки

на бузиновій паличці.

Могло здатися, що він комусь молився або щось подумки рахував, і Гаррі, що стояв

тихенько на краю галявини, стрілила в голову абсурдна думка про дитину, що лічить до п’яти у

грі в хованки. За Волдемортовою головою, наче потворний ореол, звивалася кільцями у летючій

зачарованій клітці величезна змія Наджіні. Коли до кола підступили Дологов і Якслі, Волдеморт

підняв голову.

— Його ніде не видно, володарю, — повідомив Дологов.

Волдемортове лице не змінилося. Червоні очі палали у відблисках вогню. Він покрутив