Гаррі Поттер і смертельні реліквії

Замок був порожній. Почувався привидом, що блукає тут самотньо, немовби вже помер. У

портретах на стінах і досі не було персонажів. Скрізь було тихо й непорушно, наче всі залишки

життєвої енергії зосередились у Великій залі, заповненій мертвими і тими, хто їх оплакував.

Гаррі накинув плащ-невидимку й почав спускатися на нижні поверхи, аж поки зійшов у

вестибюль. Крихітна іскорка надії, що хтось його відчує, побачить, зупинить, ще жевріла, проте

плащ був, як завжди, непроникний і досконалий, тож Гаррі без перешкод дійшов до вхідних

дверей.

І там ледь не зіштовхнувся з Невілом. Удвох із кимось вони заносили з двору мертвого.

Гаррі глянув і відчув черговий тупий удар у живіт. Колін Кріві, ще неповнолітній, мабуть,

нишком прокрався в замок, як і Мелфой з Кребом та Ґойлом. Мертвий, він здавася ще

дрібнішим, ніж живий.

— Знаєш, я донесу сам, — сказав Олівер Вуд, закинув Коліна на плече, як це роблять

пожежники, і поніс його до Великої зали.

Невіл притулився до одвірка і витер рукою чоло. Він був наче старий дід. Потім

повернувся й знову пішов у темряву збирати мертвих.

Гаррі кинув погляд на вхід у Велику залу. Там ходили люди, заспокоювали одне одного,

тамували спрагу, припадали біля мертвих, але ніде він не бачив найдорожчих для себе людей. Не

було ні Герміони, ні Рона, ні Джіні чи когось із родини Візлів, не було й Луни. Він би віддав

увесь відведений йому час, щоб востаннє їх побачити, та чи вистачить йому тоді сили відірвати

від них погляд? Може, так воно було й краще.