Гаррі Поттер і смертельні реліквії

і йому залишилось єдине й неминуче: померти.

Якби ж він був помер того літнього вечора, коли востаннє вийшов з будинку номер чотири

на Прівіт-драйв, а шляхетна чарівна паличка з феніксовою пір’їною його врятувала! Якби ж він

був помер, як Гедвіґа, так швидко, що нічого не встиг би й збагнути! Або якби він міг стати

грудьми перед чиєюсь чарівною паличкою, рятуючи тих, кого любить... Він заздрив тепер

навіть тому, як загинули його батьки. Бо це холоднокровне наближення миті власного нищення

потребуватиме зовсім іншої відваги. Відчув, як затремтіли пальці, і спробував їх опанувати, хоч

ніхто його й не бачив. Усі портрети на стінах були порожні.

Поволі, дуже поволі, він сів, і відчув себе таким живим, відчув своє живе тіло, як не

відчував ніколи досі. Чому він не цінував це диво: мозок, нерви і серце, що стукає в грудях? Це

все назавжди зникне... або, краще сказати, він назавжди зникне. Дихання стало повільне й

глибоке, у роті і в горлі пересохло, очі теж були сухі.

Дамблдорова зрада майже нічого не означала. Звичайно, існував інший, важливіший план.

Просто Гаррі був такий наївний, що сам цього не бачив і зрозумів усе аж зараз. Він ніколи не

сумнівався, що Дамблдор хотів урятувати йому життя. А тепер розумів, що тривалість його

життя була наперед визначена часом, потрібним на знищення горокраксів. Дамблдор доручив

йому цю роботу, і він слухняно обрізав усі ниточки, що пов’язували з життям не лише

Волдеморта, але і його самого! Як вишукано, як елегантно, не марнувати життя інших людей, а

доручити небезпечне завдання хлопцеві, котрому й так невдовзі вже йти на забій, і чия смерть

не обернеться бідою для інших, але завдасть непоправного удару Волдемортові.