Гаррі Поттер і смертельні реліквії

— ...вибач мені, Туню, мені так прикро! Послухай... — вона схопила сестру за руку й не

випускала, хоч Петунія й намагалася вирватись. — Може, як я вже буду там... ні, ти послухай,

Туню! Може, як я вже буду там, то піду до професора Дамблдора й переконаю його змінити

думку!

— Я не... хочу... туди... їхати! — крикнула Петунія, вириваючи руку з сестриних лещат. —

Думаєш, я хочу пертися в якийсь дурнуватий замок, щоб навчитися, як стати... як стати?..

ї світлі очі поглянули на платформу, де нявчали на руках у господарів коти, тріпотіли

крильми й ухкали одна на одну сови в клітках, де учні, дехто вже в довгих чорних мантіях,

тягли валізи й скрині на яскраво-червоний потяг або радісно вітали одне одного, побачившись

після літніх канікул.

— ...думаєш, я хочу бути такою... такою почварою?

Лілі на очі навернулися сльози, і Петунія нарешті висмикнула свою руку.

— Я не почвара, — сказала Лілі. — Не кажи такого страшного.

— Бо ти туди їдеш, — з насолодою додала Петунія. — У спецшколу для почвар. Ти і той

Снейпів хлопець... двоє виродків, ось хто ви такі. Це й добре, що вас відсіяли від нормальних

людей. Нам так безпечніше.

Лілі подивилася на батьків, які зі щирим задоволенням розглядали платформу,

насолоджуючись цим видовищем. Тоді знову глянула на сестру й заговорила пошепки з люттю в

голосі:

— Чомусь ти не вважала, що то школа для почвар, коли писала листа директорові і благала,