Гаррі Поттер і смертельні реліквії

дерев над головою. Він дивився на неї так само жадібно, як і на дитячому майданчику.

— Що там у тебе вдома? — запитала Лілі.

Між бровами у нього з’явилась маленька зморшка.

* Все добре, — буркнув він.

* Більше не сваряться?

— Та ні, сваряться, — зізнався Снейп. Вирвав цілу жменю листочків і почав їх дерти, не

усвідомлюючи, що робить. — Та ще трохи, і я звідси поїду.

— Твій тато не любить чарів?

* Він узагалі нічого не любить, — буркнув Снейп.

* Северусе?

Снейпові губи скривилися в ледь помітній усмішці, коли вона назвала його на ім’я.

* Що?

* Розкажи мені ще раз про дементорів.

* Нащо тобі це треба?

* Якщо я чаруватиму поза межами школи...

* За це тебе не віддадуть дементорам! Дементори для тих людей, що справді роблять

погане. Вони охороняють чаклунську тюрму, Азкабан. Тобі не загрожує Азкабан, ти дуже...

Він знову почервонів і зірвав ще жменю листя. Тут у Гаррі за спиною щось зашаруділо, і він

озирнувся. То посковзнулася Петунія, що ховалася за деревом.

— Туню! — здивовано й радісно вигукнула Лілі, а Снейп схопився на ноги.