Гаррі Поттер і смертельні реліквії

— Мама тобі казала так не робити!

Петунія зупинила гойдалку, з хрускотом загальмувавши підошвами сандалів, зіскочила на

ноги і взялася в боки.

* Лілі, мама тобі не дозволяє!

* Та все ж добре, — хихотіла Лілі. — Туню, ти поглянь. Дивися, що я вмію.

Петунія озирнулася. На майданчику нікогісінько не було, крім них самих та Снейпа, про

якого дівчатка й гадки не мали. Лілі підняла квітку, що впала з куща, за яким причаївся Снейп.

Петунія зацікавлено наблизилась, хоч явно цього не схвалювала. Лілі зачекала, поки Петунія

підійде ближче, щоб добре все бачити, і простягла долоню. Квітка лежала на руці, розкриваючи

й закриваючи пелюстки, наче химерна багатовуста устриця.

* Припини! — заверещала Петунія.

* Тобі ж це не зашкодить, — заспокоїла її Лілі, але стиснула квітку в кулаці, а тоді кинула

на землю.

— Так не можна, — буркнула Петунія, однак провела поглядом квітку, поки та падала, і потім

не зводила з неї очей. — Як ти це робиш? — запитала вона, і в голосі її відчувалася заздрість.

* Та це ж і так ясно! — Снейп уже не міг стримуватися й вискочив з-за кущів. Петунія

заверещала й позадкувала до гойдалок, а Лілі, хоч теж злякалася, залишилася на місці. Снейп

уже пошкодував, що викрив себе. Слабенький рум’янець з’явився на його блідих щоках, коли

він глянув на Лілі.

* Що ясно? — перепитала Лілі.