Гаррі Поттер і смертельні реліквії

кріслом директора, і повернувся до нього спиною. Кам’яне сито спогадів стояло в тій самій

шафі, що й завжди. Гаррі поставив його на стіл і вилив Снейпові спогади в широку чашу з

вирізьбленими по краях рунами. Втеча в чужу пам’ять могла принести благословенне

полегшення... навіть те, що залишив йому Снейп, не могло бути гірше за його власні думки.

Спогади завирували, срібно-білі й химерні — і без вагань, з якимось відчайдушним

самозреченням, наче це хоч якось могло полегшити горе, Гаррі пірнув у них.

Він провалився в сонячний день, ноги торкнулися теплої землі. Випроставшись, він

побачив, що опинився на майже безлюдному дитячому майданчику. На далекому обрії самотньо

височів величезний димар. Дві дівчинки гойдалися на гойдалці, а за ними з-за кущів стежив

худорлявий хлопець. Його чорне волосся було задовге, а одяг настільки різнокаліберний, ніби

його вдягли так зумисне: коротесенькі джинси, пошарпане й завелике пальто, наче з плеча

дорослого чоловіка, і дивна, схожа на жіночу блузу, сорочка.

Гаррі підійшов до хлопця ближче. Снейп мав на вигляд не більше дев’яти-десяти років, був

блідий, дрібний і жилавий. Неприхована жадібність світилася на худому лиці, коли він дивився

на молодшу з двох дівчаток, що розгойдувалася дедалі вище за сестру.

— Лілі, не треба так! — крикнула старша сестра.

Але дівчинка вже випустила з рук гойдалку в найвищій точці й полетіла, буквально

полетіла, вгору, до неба, з радісним сміхом, і замість упасти на асфальт ширяла якийсь час у

повітрі, немов циркачка на трапеції, занадто довго там пробувши і занадто плавно

приземлившись.