Гаррі Поттер і смертельні реліквії

родини, Гаррі побачив, хто ще лежить поруч з Фредом: Ремус і Тонкс, бліді, спокійні й

умиротворені, немовби вони задрімали собі під темною зачаклованою стелею.

Велика зала ніби відлетіла, поменшала, стислася, й Гаррі відсахнувся від дверей. Він не міг

дихати. Не міг подивитись на інші тіла, щоб дізнатися, хто ще загинув за нього. Не мав відваги

підійти до Візлів, не смів глянути їм у вічі... Якби він здався з самого початку, Фред би не

загинув...

Він відвернувся й побіг мармуровими сходами. Люпин, Тонкс... він волів би нічого не

відчувати... волів би вирвати собі серце, нутрощі, все, що зараз волало всередині...

Замок був порожнісінький. Навіть привиди, здається, приєдналися до загального

оплакування у Великій залі. Гаррі біг не зупиняючись, стискаючи в руках кришталеву колбу з

останніми Снейповими думками, і не вповільнив ходи, аж поки не опинився перед кам’яними

ґарґуйлями, що охороняли директорський кабінет.

* Пароль?

* Дамблдор! — крикнув, не задумуючись, Гаррі, бо саме його найбільше прагнув бачити, і,

на превеликий його подив, ґарґуйлі ковзнули вбік, звільняючи дорогу до Гвинтових сходів у них

за спинами.

Та коли Гаррі ввірвався в округлий кабінет, то побачив, що там сталися зміни. Портрети на

стінах були порожні. Жодного директора чи директорки в них не лишилося. Усі вони, здається,

повтікали, перестрибуючи з картини в картину, щоб добре бачити, що відбувається в замку.

Гаррі безнадійно глянув на порожню раму Дамблдорового портрета, що висів одразу за