Гаррі Поттер і смертельні реліквії

помчав уперед, і дементори почали розбігатися по-справжньому. Ніч одразу потеплішала, а

звуки довколишньої битви залунали у вухах набагато голосніше.

— Не знаю, як вам дякувати, — тремтячим голосом сказав Рон, повернувшись до Луни,

Ерні та Шеймуса, — ви вряту вали...

Щось заревіло, земля задвигтіла, наче від землетрусу, і з темного лісу вийшов ще один

велет, розмахуючи довбнею, товщою за людину.

— ТІКАЙМО! — крикнув Гаррі, але міг би й не кричати. Усі розбіглися хто куди — і саме

вчасно, бо наступної миті широченна стопа потвори тупнула точнісінько туди, де щойно всі

стояли. Гаррі озирнувся. Рон і Герміона бігли за ним, а всі інші повернулися на поле бою.

— Тікаймо звідси! — зарепетував Рон, коли велет знову махнув довбнею і заревів так, що

луна прокотилася над шкільними угіддями від краю до краю.

— До Войовничої Верби, — сказав Гаррі. — Бігом! Якимось чином він таки відгородив усе в

голові, наче зіпхнув.

У комірчину, в яку не міг зараз навіть зазирнути: думки про Фреда й Джорджа, страх за

всіх тих людей, яких так любив і які тепер билися — хто в замку, а хто на шкільному подвір’ї.

Усе це мусить зачекати, бо їм треба бігти, треба знайти змію і Волдеморта, бо це був, як казала

Герміона, єдиний шлях, щоб покінчити з цим жахом...

Він помчав, майже повіривши, що може перегнати саму смерть. Не зважав на пучки

світла, що шугали навколо нього в темряві, на шум озера, що бушувало, неначе море, на шелест

Забороненого лісу, хоч ніч була безвітряна. Він біг шкільними угіддями, що й самі, здається,