Гаррі Поттер і смертельні реліквії

— Не прикидайся, Луціусе. Ти хочеш припинити бій, щоб з’ясувати, що сталося з

сином. А Поттера мені й не треба шукати. Ще й ніч не мине, а Поттер сам до мене прийде.

Волдеморт знову опустив очі на чарівну паличку. Вона його непокоїла, а з тим, що

непокоїло лорда Волдеморта, треба було щось робити...

* Сходи приведи Снейпа.

* Снейпа, в-володарю?

* Снейпа. Негайно. Він мені потрібен. Він повинен зробити мені одну... послугу. Іди.

Переляканий Луціус, спотикаючись у мороці, вийшов. А Волдеморт стояв, крутив у

пальцях чарівну паличку, роздивляючись.

— Це єдиний вихід, Наджіні, — прошепотів він і озирнувся на величезну товсту змію, що

висіла прямо в повітрі, граціозно скрутившись у захищеному просторі, вичаклуваному для неї

хазяїном, у прозорій променистій кулі — чимсь середнім між блискучою кліткою і резервуаром.

Гаррі охнув, сахнувся й розплющив очі. І відразу ж у вуха ввірвалися верески й крики,

гуркіт і бахкання битви.

— Він у Верескливій Халупі. Змія з ним, захищена якимись чарами. Він щойно послав

Луціуса Мелфоя по Снейпа.

— То Волдеморт відсиджується у Верескливій Халупі? — здивувалася Герміона. — Він

навіть... навіть не бере участі в битві?

* Він вважає, що це зайве, — відповів Гаррі. — Думає, що я сам до нього прийду.

* А чому?