Гаррі Поттер і смертельні реліквії

Він стояв серед покинутої, проте на диво знайомої кімнати з обшарпаними шпалерами, з

вікнами, забитими дошками. Звуки битви сюди долинали, однак були приглушені й далекі.

Крізь єдине вільне від дощок вікно виднілися віддалені спалахи біля замку, але в самій кімнаті

було темно, бо одна гасова лампа не могла її освітити.

Він крутив у руках чарівну паличку, дивився на неї, але думками був у тій загадковій

кімнаті в замку, яку міг знайти лише він, бо щоб її виявити, як і легендарну Таємну кімнату,

треба мати дуже тонкий, лукавий і допитливий розум... він не сумнівався, що діадеми хлопець

не знайде... втім, ця Дамблдорова маріонетка і так зайшла набагато далі, ніж він сподівався...

занадто далеко...

* Володарю, — пролунав розпачливий і надтріснутий голос. Він озирнувся. У

найтемнішому кутку сидів Луціус Мелфой, пошарпаний і досі ще зі слідами кари, якої він

зазнав після останньої втечі хлопця. Одне око в нього було набрякле й не розплющувалось. —

Володарю... будь ласка... мій син...

* Якщо твій син загинув, Луціусе, — це не моя вина. Він не прийшов до мене, як усі

інші слизеринці. Може, вирішив подружитися з Гаррі Поттером?

* Ні... ніколи, — прошепотів Мелфой.

* На це єдина твоя надія.

* Ви... ви не боїтеся, володарю, що Поттер може загинути від чиєїсь іншої руки, а не від

вашої? — запитав тремтячим голосом Мелфой. — Чи не було б... ви вже мені вибачте...

розсудливіше зупинити бій, проникнути в замок і знайти його с-самому?