Гаррі Поттер і смертельні реліквії

Перекинувши два маленькі столики й фікус, він двома велетенськими кроками перетнув

кімнату і з такою силою обійняв Гаррі, що ледь не зламав йому щойно зрощені ребра. — Шляк

би й’го трафив, Гаррі, і як ти зумів з того видряпатись? Я вже боявся, шо нам обом капець.

— Та я теж. Я й сам не вірю...

Гаррі замовк на півслові — він помітив жінку, яка зайшла до кімнати вслід за Геґрідом.

— Ти?! — вигукнув він і сягнув рукою в кишеню, проте вона була порожня.

— Твоя чарівна паличка в мене, синку, — мовив Тед, торкаючись нею Гарріної руки. —

Вона впала біля тебе, і я її підняв. А кричав ти на мою дружину.

— Ой, я... пробачте.

Коли місіс Тонкс підійшла, стало видно, що вона не така вже й схожа на свою сестру

Белатрису — волосся мала світло-каштанове, а очі більші й добріші. Однак після викрику Гаррі

вона, здавалося, трохи насупилась.

— Що з нашою дочкою? — спитала вона. — Геґрід казав, що ви втрапили в засідку. Де

Німфадора?

— Не знаю, — відповів Гаррі. — Ми не знаємо, що з іншими.

Жінка перезирнулася з Тедом. Гаррі побачив вирази їхніх облич і його охопив страх та

відчуття провини. Якщо хоч хтось загинув, то це сталося через нього, тільки через нього. Він

погодився на цей план, дав їм своє волосся...

* Летиключ, — зненацька згадав він. — Треба повернутися в "Барліг" і все з’ясувати...

тоді ми вас повідомимо або... або Тонкс повідомить, якщо вона...