Гаррі Поттер і смертельні реліквії

* Не хвилюйся, — Тед Тонкс поклав Гаррі руку на плече й примусив його лягти на

подушки. — Ти ледь не розбився. А що взагалі сталося? Поламався мотоцикл? Знову

перестарався Артур Візлі зі своїми маґлівськими штукенціями?

* Ні, — сказав Гаррі, а шрам його пульсував, наче відкрита рана. — Смертежери,

багато... гналися за нами...

* Смертежери? — різко перепитав Тед. — Як це — смертежери? Я думав, вони не

знають, що тебе перевозять цієї ночі.

— Вони знали, — відповів Гаррі.

Тед Тонкс звів очі до стелі, ніби міг бачити крізь неї небо.

— Ну, тоді ми знаємо, що наші захисні чари спрацювали. Ближче, ніж на сто ярдів, вони не

зможуть сюди підібратися.

Тепер Гаррі зрозумів, чому зник Волдеморт. Це сталося в тій точці, де мотоцикл перетнув

бар’єр орденських чарів. Він лише сподівався, що чари діють і далі. Уявив, що поки вони

говорять, Волдеморт висить на висоті сто ярдів над ними і намагається проникнути у величезну

прозору бульбашку, яку Гаррі подумки собі намалював.

Він спустив з дивана ноги; мусив на власні очі побачити Геґріда, щоб переконатися, що

той таки живий. Та не встиг устати, як відчинилися двері і в них протиснувся Геґрід — з

обличчям закривавленим і брудним. Він трохи шкутильгав, проте якимось дивом лишився

живий.

— Гаррі!