Гаррі Поттер і смертельні реліквії

вимогу, була така величезна, що всі їхні цяточки зливалися в одну пляму, приховуючи, можливо, і

його друзів. Відклав Карту, затулив обличчя руками й заплющив очі, щоб зосередитися...

Волдеморт думає, що я піднімуся на Рейвенкловську вежу.

Ось воно: конкретний факт, від якого можна відштовхуватись. Він послав Алекту Керроу в

рейвенкловську вітальню, і пояснення цьому може бути єдине: Волдеморт боявся, що Гаррі вже

довідався про зв’язок горокракса з цим гуртожитком.

Але єдина річ, хоч якось пов’язана з Рейвенкловом, була втрачена діадема... а як міг

горокракс бути тією діадемою? Хіба ж таке можливо, щоб слизеринець Волдеморт знайшов

діадему, жодних слідів якої не могли знайти цілі покоління рейвенкловців? Хто міг йому

підказати, де шукати, якщо ніхто з нині живих цієї діадеми не бачив?

Ніхто з нині живих...

Очі Гаррі, затулені руками, широко розплющились. Він зістрибнув з постаменту й помчав

назад тією ж дорогою, що й прибіг. Його гнала єдина й остання надія. Тупіт сотень ніг учнів, що

поспішали до кімнати на вимогу, ставав дедалі гучніший, коли він, нарешті, добрався до

мармурових сходів. Старости давали розпорядження учням своїх гуртожитків. Панувала

штовханина. Гаррі побачив Захаріаса Сміта — він підганяв першокласників, щоб ті

пробиралися в голову черги. Там і тут ридали молодші учні, а старші розпачливо гукали друзів

або рідних...

Гаррі помітив перламутрово-білу постать, що пропливала внизу над вестибюлем, і

закричав щосили, перекриваючи загальний гамір: