Гаррі Поттер і смертельні реліквії

свічки брудний, запорошений шинквас "Кабанячої голови". Вони забігли за ляду, а тоді в інші

двері, що вели до хитких дерев’яних сходів, якими вони прудко вибігли нагору. Сходи вели до

вітальні з пошарпаним килимом і невеличким каміном, над яким висів великий, написаний

олією, портрет білявої дівчини, що поглядала на кімнату якимось відсутнім, але дуже приємним

поглядом.

Знадвору долинули крики. Не скидаючи плащ-невидимку, друзі підкралися до бруднющого

вікна й визирнули. Їхній рятівник, у якому Гаррі тепер упізнав шинкаря з "Кабанячої голови",

єдиний був без каптура.

— Ну, то й що?! — кричав він смертежерам. —То й що?! Ви наслали на мою вулицю

дементорів, то я й нацькував на них патронуса! Їх тут немає, я вам уже сказав, у мене їх немає!

* То був не твій патронус! — сказав смертежер. — То був олень, його наслав Поттер!

* Олень?! — заревів шинкар і витяг чарівну паличку. — Олень! Ти ідіот... експекто

патронум!

Щось величезне й рогате вирвалося з його чарівної палички. Нагнувши голову, воно помчало

до головної вулиці й зникло.

— Я не таке бачив... — пробурмотів смертежер, але вже не так упевнено.

— Хтось порушив комендантську годину, ти ж чув вереск, — сказав шинкареві смертежерів

напарник. — Хтось був надворі всупереч розпорядженню...

— Якщо мені треба вивести надвір кицьку, то я виведу, і плював я на вашу комендантську

годину!