Гаррі Поттер і смертельні реліквії

крихітний котедж чи в його садочок, він чув, як море невпинно накочувалось і відступало,

неначе дихала величезна спляча істота. Наступні кілька днів він вигадував різні причини, щоб

утекти з людного котеджу, прагнучи небесного простору над вершиною кручі, безмежжя

широкого моря та холодного солоного вітру в лице.

Незбагненність власного рішення не гнатися наввипередки з Волдемортом за чарівною

паличкою й досі бентежило Гаррі. Він не пригадував жодного випадку, коли обирав

бездіяльність. Його мучили сумніви, що їх мимоволі посилював Рон, коли вони опинялись удвох.

"А що, як Дамблдор хотів, щоб ми розгадали цей символ і встигли здобути чарівну

паличку?" "А що, як розгадати значення символу — означає стати "гідним" здобуття реліквії?"

"Гаррі, а якщо це справді бузинова паличка, то як ми тепер в біса знищимо Відомо-Кого?"

Гаррі не знав, що відповідати. Інколи він питав себе, чи не було відвертим божевіллям те,

що він навіть не спробував завадити Волдемортові проникнути в гробницю. Він навіть самому

собі не міг пояснити, чого вирішив цього не робити. Відтворював свої аргументи, що призвели

до такого рішення — і вони здавалися йому доволі слабкими.

Найдивніше, що Герміонина підтримка бентежила його ще більше, ніж Ронові сумніви.

Змушена визнати, що бузинова паличка реальна, Герміона відстоювала думку, що це предмет

лихий, а спосіб, яким нею заволодів Волдеморт, викликав лише огиду, і навіть думати про таке було

не припустимо.

— Гаррі, ти б ніколи так не зробив, — повторювала вона знову й знову. — Ти б ніколи не

вдерся в Дамблдорову могилу.