Гаррі Поттер і смертельні реліквії

свідомо. — Не чарами. Ви маєте лопату? І невдовзі по цьому він узявся до роботи — сам копав

могилку там, де показав Білл, наприкінці саду між кущами. Він копав люто, забуваючись у

фізичній праці, упиваючись її немагічністю, бо кожна краплинка поту і кожен мозоль були

мовби дарами для ельфа, що врятував їм усім життя.

Шрам палав, та він владарював над цим болем; відчував його, але відсторонено. Нарешті

він зумів його опанувати, навчився блокувати від Волдеморта свою свідомість, тобто зробив

саме те, чого й хотів Дамблдор, посилаючи його навчитися цього від Снейпа. Як Волдеморт не

міг оволодіти свідомістю Гаррі тоді, коли він помирав з туги за Сіріусом, так не могли

Волдемортові думки проникнути в голову Гаррі й тепер, коли він оплакував Добі. Горе немовби

блокувало доступ Волдеморту... хоч Дамблдор, звісно, сказав би, що то любов...

Гаррі глибше й глибше вгризався в тверду холодну землю, залишаючи в ній свою печаль із

крапельками поту, тамуючи біль у шрамі. У цій темряві, де не чути було нічого, крім власного

дихання та натиску морських хвиль, йому знову пригадалося все, що відбувалося в Мелфоїв,

усе, що він там почув, і до нього в цій темряві прийшло прозріння...

Рівний ритм рухів завдавав такт думкам. Реліквії... горокракси... реліквії... горокракси...

проте його вже не палила та дивна нав’язлива жага. Втрата й страх її погасили, і відчуття було

таке, ніби його ляпасом розбудили зі сну.

Глибша й глибша ставала могила, а Гаррі знав, де сьогодні був Волдеморт, кого він убив у

найвищій камері Нурменґарду і чому...

А ще він згадав Червохвоста, котрий помер через один крихітний неусвідомлений імпульс