Гаррі Поттер і смертельні реліквії

літа, ні торік, бо Гаррі дуже ненадовго повертався на Прівіт-драйв і переважно не виходив зі

своєї кімнати. І тепер у Гаррі сяйнув здогад, що чашка з холодним чаєм, на яку він уранці

наступив — то була ніяка не пастка. Гаррі був зворушений, та все ж відчув полегшення, коли

зрозумів, що Дадлі вичерпав усе своє вміння висловлювати почуття. Ще кілька разів

роззявивши рота, він почервонів і замовк.

Тітка Петунія заридала. Гестія Джонс схвально на неї глянула, але цей погляд змінився

обуренням, коли тітка Петунія підбігла й обняла не Гаррі, а Дадлі.

— Т-ти такий солоденький, Дадічку... — ридала вона на його широких грудях, — т-такий

гарний х-хлопчик... т-так чемно подякував...

— Та він і не думав дякувати! — розгнівалася Гестія. — Він тільки сказав, що не вважає

Гаррі за пусте місце!

— Так, але з його вуст це прозвучало майже як "я тебе люблю", — сказав Гаррі,

терзаючись між роздратуванням і бажанням посміятися з тітки Петунії, що стискала і м’яла

Дадлі, наче той щойно виніс Гаррі з палаючого будинку.

— То ми їдемо чи ні? — заревів дядько Вернон, знову з’являючись у дверях. — Я чув, що в

нас напружений графік!

— Так, так, їдемо, — відказав йому Дідалус Діґл, який ошелешено спостерігав за цим

обміном "люб’язностями" і тепер намагався себе опанувати. — Нам справді час вирушати,

Гаррі...

Він підбіг до Гаррі й обома руками стис його долоню.