Гаррі Поттер і смертельні реліквії

— Так, — підтвердила Герміона. — Я скористалася літальними чарами, щоб покласти

тебе на ліжко, бо не мала сили підняти. Ти був... ну, ти не був зовсім...

Під її карими очима темніли фіолетові тіні, в руках вона тримала губку, якою витирала

йому обличчя.

— Тобі було погано, — нарешті сказала вона. — Дуже погано.

* Давно ми звідти втекли?

* Кілька годин тому. Скоро вже ранок.

* І я що... був непритомний?

* Не зовсім, — ніяково пробурмотіла Герміона. — Ти кричав і стогнав і... і все таке інше,

— додала вона тоном, від якого Гаррі стало моторошно. Що він такого робив? Викрикував

прокльони, як Волдеморт? Плакав, наче немовля в люльці?

— Я не могла зняти з тебе горокракс, — сказала Герміона, і він зрозумів, що вона хоче

змінити тему. — Він прилип тобі до грудей. Аж слід лишився. Вибач, я мусила застосувати

відривальні чари, щоб його віддерти. А ще тебе вжалила змія, але я рану почистила й приклала

ясенець...

Він стяг пропотілу футболку й глянув на груди. Просто над серцем яскраво червонів

пропалений медальйоном овальний слід. На передпліччі гоїлися проколи від зміїних зубів.

— Де ти діла горокракс?

— Поклала в сумочку. Думаю, треба від нього відпочити. Він знову ліг на подушку й

подивився на її виснажене посіріле обличчя.