Гаррі Поттер і смертельні реліквії

розвернувся і втік... він намацав пальцями під плащем чарівну паличку... один простенький

рух — і ця дитина вже ніколи не побачить матері... але це непотрібно, геть непотрібно...

І він пішов по іншій, темнішій вулиці, де вже виднілася мета його подорожі. Чари Довіри

було зламано, хоч вони цього ще не знали... і він скрадався безшелесніше, ніж зів’яле листя,

що шурхотіло на хіднику, коли він підійшов до темного живоплоту й зазирнув за нього...

Вони не зашторили вікна і він дуже добре бачив їх у маленькій вітальні — високого

чорнявого чоловіка в окулярах, що випускав з чарівної палички кільця кольорового диму,

розважаючи малесенького чорнявого хлопчика в синій піжамі. Дитина сміялася, намагаючись

упіймати дим, зловити його долоньками...

Відчинилися двері й зайшла мати, говорячи якісь нечутні йому слова, довге темно-

каштанове волосся спадало їй на лице. Батько згріб сина в оберемок і передав матері. Кинув

чарівну паличку на диван, потягся й позіхнув...

Ворота легенько скрипнули, коли він їх прочиняв, проте Джеймс Поттер не почув.

Білою рукою він витяг з-під плаща чарівну паличку, націлив на двері й вони розчинилися

навстіж.

Він уже переступав поріг, коли в коридор вибіг Джеймс. Це було легко, занадто легко, бо

той навіть не прихопив з собою чарівної палички.

— Лілі, хапай Гаррі й тікай! Це він! Тікай! Тікай! Я його затримаю. . Затримати його, не маючи

в руках чарівної палички!.. Він зареготав і вже тоді метнув закляття...

— Авада Кедавра!