Гаррі Поттер і смертельні реліквії

з ліжка до розтрощеного туалетного столика, а потім через розбите вікно в порожнечу.

ї крик луною розколов ніч, коли їх закрутило в повітрі.

А тоді його шрам прорвало, і він знову був Волдемортом, який увірвався в смердючу

спальню, і вчепився довгими білими пальцями в підвіконня, і на мить побачив лисуватого

чоловіка й маленьку жіночку, котрі крутнулися й зникли, а він загорлав з люті, і цей крик

змішався з криком дівчини й луною прокотився над темними садами й церковними дзвонами,

що видзвонювали настання Різдва...

І його крик став криком Гаррі, його біль був болем Гаррі... бо це знову сталося тут, де вже

ставалося раніше... тут, зовсім поряд з будинком, де він колись ледь не довідався, що таке —

вмирати... вмирати... біль був такий жахливий... його видерло з власного тіла... але як… якщо

він більше не мав тіла, то чому його голова розколювалася від болю, якщо він помер, то чому

йому було так нестерпно, хіба біль не припиняється разом зі смертю, хіба він не зникає...

"Того вітряного й вологого вечора двоє дітей, перевдягнених на гарбузи, дибали через

майдан, а вітрини крамничок були оздоблені паперовими павуками, цими дешевими

прикрасами маґлівського світу, у який він не вірив... а він ішов сам-один і відчував

доцільність, силу й справедливість своєї місії, як завжди в подібних ситуаціях. . не гнів.. бо

гнів — то для слабших за нього душ... а тріумф, так... він цього чекав і сподівався...

— Гарний у вас костюм, пане!

Він бачив, як зів’яла хлопчикова усмішка, коли він підійшов ближче й зазирнув під

каптур його плаща, бачив, як перекосило його розмальоване лице страхом, а тоді малий