Гаррі Поттер і смертельні реліквії

нервово й ледь помітно кивнула.

Вони рушили до жінки, а вона відразу розвернулася й пошкандибала туди, звідки

прийшла. Проминувши кілька будинків, завернула у ворота. Вони пішли за нею стежкою через

садок, зарослий не менше, ніж той, біля якого вони щойно побували. Перед вхідними дверима

вона пошукала в кишенях ключа, відімкнула замок і відступила вбік, пропускаючи гостей.

Від неї дуже смерділо, хоч, може, то смердів сам її будинок. Гаррі аж скривився, боком

проходячи повз неї й скидаючи плащ-невидимку. Лише тепер він усвідомив, яка вона низенька.

Згорблена літами, вона ледве сягала йому до грудей. Зачинивши рябими й синіми від холоду

руками облуплені двері, вона обернулася й глянула Гаррі в лице. Очі її, каламутні від катаракти,

тонули в складках прозорої шкіри, а все лице було поцятковане потрісканими жилками й

старечими плямами. Він навіть засумнівався, що вона його бачить, а якщо й бачить, то хіба що

лисуватого маґла, під якого він замаскувався.

Запах старості, бруду, непраного одягу та несвіжих харчів тільки посилився, коли вона

зняла з голови побиту міллю чорну шаль, відкривши рідесеньке сиве волосся, з-під якого

просвічувала шкіра.

— Батільда? — повторив Гаррі.

Вона знову кивнула. Гаррі відчув медальйон у себе на грудях. Те, що в ньому, іноді цокало,

іноді калатало, а зараз знову ожило й він відчув його пульсацію крізь холод золота. Невже воно

знало, невже відчувало, що річ, яка його знищить, уже близько?

Батільда почовгала повз них, відштовхнувши вбік Герміону, наче її не бачила, і зникла,