Гаррі Поттер і смертельні реліквії

— Хочеться вірити, — сказав Гаррі, — бо коли мені стукне сімнадцять, усі вони —

смертежери, дементори, можливо, навіть інферії, тобто мертв’яки, зачаровані темним чаклуном

— зможуть вас знайти й неминуче на вас нападуть. А якщо ви згадаєте, як намагалися втекти

від чаклунів, то, думаю, погодитесь на допомогу.

На короткий час запанувала тиша, в якій мовби відлунював гуркіт, з яким багато років

тому Геґрід розтрощив дерев’яні вхідні двері. Тітка Петунія дивилася на дядька Вернена; Дадлі

не зводив очей з Гаррі. Нарешті дядько Вернон гарикнув:

* А як же моя робота? Як школа Дадлі? Навряд чи те ледаче чаклунське кодло про це

думає...

* Невже до вас не доходить?! — крикнув Гаррі. — Вони вас катуватимуть і вб’ють так

само, як і моїх батьків!

* Тату, — голосно озвався Дадлі, — тату... я піду з тими людьми з Ордену.

* Дадлі, — аж здивувався Гаррі, — уперше в житті ти сказав щось розумне.

Він зрозумів, що виграв битву. Якщо Дадлі так перелякався, що готовий прийняти

допомогу від Ордену, то його батьки долучаться до нього, і мови не може бути, щоб вони

розлучилися зі своїм Дадічком. Гаррі глянув на годинник, що стояв на каміні.

— Вони тут будуть хвилин за п’ять, — повідомив він, і, не діждавшись відповіді від

Дурслів, вийшов з вітальні. Перспектива прощання — можливо, назавжди — з тіткою, дядьком та

двоюрідним братом викликала в нього тільки позитивні емоції, проте відчувалась і певна

ніяковість. Що треба казати одне одному на завершення шістнадцятирічного періоду взаємної