Гаррі Поттер і смертельні реліквії

― Це все дурні балачки, — буркнув дядько Вернон, спопеляючи Гаррі свинячими

очицями. — Не вірю я ані слову. Ми залишаємось тут і нікуди не ідемо.

Гаррі подивився на дядька, відчуваючи і роздратування, і задоволення. Вернон Дурслі

постійно, щодоби, міняв думку ось уже з місяць, то запаковуючи, то розпаковуючи багажник в

результаті кожної такої зміни настрою. Найбільше Гаррі сподобалось, коли дядько Вернон, не

знаючи, що Дадлі поклав у його розпаковану валізу свої гантелі, спробував її підняти, щоб

поставити в багажник, і впав, ревучи від болю й усе проклинаючи.

— Ти оце кажеш, — вів далі Вернон Дурслі, крокуючи туди-сюди по вітальні, — що нам —

Петунії, Дадлі й мені — загрожує небезпека. Від... від...

— Таких, як я, правильно, — підтвердив Гаррі.

— Ну, але я в це не вірю, — повторив дядько Вернон, знову зупиняючись перед Гаррі. — Я

півночі не спав, міркував, і вирішив, що це змова, щоб заволодіти моїм будинком.

— Будинком? — перепитав Гаррі. — Яким будинком?

— Оцим будинком! — заревів дядько Вернон, і на чолі в нього запульсувала жилка. —

Нашим будинком! Ціни на будинки ростуть мов на дріжджах! Ти хочеш, щоб ми забралися

звідси, а тоді зробиш якийсь там фокус-покус, і ми не встигнемо й моргнути, як усі документи

будуть переписані на тебе і...

— Ви що, геть очманіли? — здивувався Гаррі. — Змова, щоб заволодіти цим будинком?

Невже ви й справді такі дурні, як здаєтесь?

— Не смій!.. — завищала тітка Петунія, але дядько Вернон знову її вгамував помахом