Гаррі Поттер і смертельні реліквії

Він уже давно втратив лік дням, а газету вони востаннє бачили кілька тижнів тому.

— Я впевнена, — підтвердила Герміона, дивлячись на церкву. — Вони... вони ж, мабуть,

десь там, твої мама й тато... Там ззаду є цвинтар.

Гаррі відчув дивне хвилювання, більше схоже на страх. Тепер, опинившись так близько,

він питав себе, чи й справді хоче бачити могили батьків. Мабуть, Герміона зрозуміла його стан,

бо взяла за руку і вперше повела його за собою. Та посеред майдану вона раптом зупинилася.

— Гаррі, дивись!

Вона показувала на пам’ятник загиблим воїнам. Коли вони проходили, він раптом

змінився. Там, де щойно стояв обеліск з викарбуваними прізвищами, з’явилися статуї чоловіка в

окулярах з розкуйовдженим волоссям та довговолосої жінки з лагідним і вродливим обличчям,

на руках у неї сидів малесенький хлопчик. Сніг лежав на їхніх головах, наче пухнасті білі

шапки.

Гаррі підійшов ближче, зазираючи в обличчя батьків. Він і гадки не мав, що тут

стоятимуть ці статуї... як дивно було бачити кам’яне зображення самого себе, щасливої дитини

без шраму на чолі...

— Ходімо, — сказав Гаррі, досхочу надивившись, і вони пішли в напрямку церкви.

Озирнувшись, він побачив, що статуї знову перетворилися на меморіальний обеліск.

Вони підходили до церкви і спів з неї лунав дедалі голосніше. Гаррі відчув клубок у горлі,

бо все це несподівано нагадало йому Гоґвортс, Півза, що виспівував непристойні версії колядок,

сховавшись у лицарських обладунках, Велику залу з дванадцятьма різдвяними ялинками,