Гаррі Поттер і смертельні реліквії

попереду, а я замітатиму...

Гаррі не хотів заходити в село в подобі театрального коня, коли він накриває їх обох

плащем, а Герміона чарами ховає сліди.

— Давай краще знімемо плащ, — запропонував Гаррі, а як побачив її перелякане лице,

додав: — Та не бійся, ми все одно на себе не схожі, і тут нікого немає.

Він запхав плаща під куртку, і вони безперешкодно пішли далі. Крижане повітря щипало

за щоки, а вони проминали все нові й нові будиночки. Будь-який міг виявитися тим, де колись

мешкали Джеймс та Лілі, або тим, де мешкала зараз Батільда. Гаррі дивився на двері цих

будиночків, на засніжені дахи й ґанки, і намагався вловити щось знайоме, хоч у душі розумів,

що це неможливо, бо йому був ледве рік, коли він назавжди покинув село. Він сумнівався, що

взагалі побачить свій дім, бо не знав, що буває, коли помирають носії чарів Довіри. Вуличка,

якою вони йшли, завернула ліворуч і їм відкрився центр села — невеличкий майдан.

Оточений кольоровими ліхтарями, посередині стояв, здається, обеліск полеглим воїнам.

Його заступала відкрита всім вітрам різдвяна ялинка. Ще там було кілька крамничок, пошта,

паб та маленька церковця — її вітражі сяяли над майданом, немов коштовне каміння.

Сніг тут лежав утрамбований — твердий і слизький там, де його цілий день топтали люди.

Селяни ходили туди-сюди, їхні постаті освітлювали вуличні ліхтарі. Коли двері пабу

відчинялися, чувся сміх та легка музика. Потім з церковці долинули колядки.

* Гаррі, сьогодні ж Святвечір! — вигукнула Герміона.

* Справді?