Гаррі Поттер і смертельні реліквії

й махали йому руками з цих фотографій — єдиних пам’яток про тата й маму.

Гаррі з радістю вирушив би в Ґодрикову Долину вже наступного дня, проте Герміона мала

інші міркування з цього приводу. Вона була переконана, що Волдеморт тільки й чекає, коли Гаррі

повернеться на місце загибелі батьків, тому рішуче заявила, що вони не зрушать з місця, аж доки

не вбезпечать себе найнадійнішим маскуванням. Аж через тиждень — коли вони нишком

видерли кілька жмутів волосся в безневинних маґлів, що робили різдвяні покупки, і багато разів

випробували явлення та роз’явлення вдвох під плащем-невидимкою — Герміона погодилася

починати операцію.

Вони мали явитися в селі під покровом темряви, тому аж як стало смеркати випили

багатозільної настоянки. Гаррі перетворився на лисуватого маґла середнього віку, а Герміона —

на його дрібненьку, схожу на мишку, дружину. Вишиту бісером сумочку з усім їхнім добром

(крім горокракса, що його Гаррі повісив собі на шию) Герміона поклала у внутрішню кишеню

свого застібнутого на всі ґудзики плаща. Гаррі накрив їх обох плащем-невидимкою — і вони

знову провалилися в задушливу пітьму.

Гаррі розплющив очі. Серце калатало аж під горлом. Вони стояли, тримаючись за руки, на

засніженій сільській дорозі під темно-синім небом, з якого кволо мерехтіли перші вечірні зорі.

Обабіч вузенької дороги стояли будиночки, різдвяні прикраси виблискували у вікнах. Трохи

віддалеки золотисте світло вуличних ліхтарів свідчило, що там центр села.

— Стільки снігу! — прошепотіла під плащем Герміона. — І як ми не подумали про сніг?

Стільки запобіжних заходів, а в результаті ми залишаємо сліди! Треба їх якось позбутися... ти йди