Гаррі Поттер і смертельні реліквії

Дамблдор пояснив їм так мало? Може, думав, що ще має час, що житиме ще багато років або

століть, як його приятель Ніколас Фламель? Якщо це так, то він гірко помилявся... Снейп про це

подбав... Снейп, сплячий змій, що вжалив на верхівці вежі... І Дамблдор почав падати...

падати... — Віддай мені, Ґреґорович.

Гаррі говорив високим, чистим і холодним голосом. Чарівну паличку тримав перед собою

в довгопалій білій руці. Чоловік, на якого вона була націлена, висів униз головою в повітрі, хоч

ніяких мотузок не було видно. Він поволі обертався, зв’язаний невидимими й жахливими

путами, руки були притиснуті до тіла, його перелякане, багрове від крові, що прилила в голову,

обличчя висіло на одному рівні з очима Гаррі. Він мав біле-білісіньке волосся й густу, кошлату

бороду — зв’язаний Дід Мороз.

— Я не мати, я вже не мати! Від мене вкрасти багато років тому!

— Не бреши Лордові Волдеморту, Ґреґорович. Він знає... він завжди знає.

Зіниці в підвішеного чоловіка розширилися з жаху, вони, здавалося, розбухали, більшали

й більшали, аж поки всього Гаррі засмоктав їхній чорний морок...

І ось Гаррі вже поспішав темним коридором за огрядним коротуном Ґреґоровичем, який

тримав ліхтаря. Ґреґорович заскочив у кімнату наприкінці коридору, і його ліхтар освітив щось

схоже на майстерню. У хиткому світлі виблискувала дерев’яна стружка й золото, а на підвіконні

сидів навпочіпки, наче велетенський птах, золотоволосий юнак. Світло ліхтаря освітило його на

частку секунди, але Гаррі встиг помітити радість на його вродливому обличчі, а тоді цей

непроханий гість вистрілив зі своєї чарівної палички приголомшливим закляттям, засміявся і