Гаррі Поттер і смертельні реліквії

впиратимешся, тебе засудять до Цілунку дементора.

Чоловік перестав кричати, однак його глухі ридання й далі долинали в коридор.

— Заберіть його, — звеліла Амбридж.

У дверях судової зали з’явилося двоє дементорів, що напівзогнилими, вкритими струпами

руками тягли чаклуна, здається, непритомного. Вони посунули з ним далі коридором, і

незабаром їх поглинула темрява, яку вони мовби волочили за собою.

— Наступна... Мері Катермол, — оголосила Амбридж. Підвелася, трясучись з голови до

ніг, маленька жіночка з гладенько зачесаним і скрученим у вузол чорнявим волоссям, у довгій

простій мантії. На її обличчі не було ані кровинки. Гаррі бачив, як вона здригнулася, минаючи

дементорів.

Він діяв інстинктивно, навіть не подумавши, просто тому, що не міг бачити, як вона

самісінька заходить у темницю. Коли двері майже зачинилися, він прослизнув услід за нею в

судову залу.

Це було інше приміщення, не те, в якому колись проходив розгляд його справи про

незаконне використання чарів. Воно було набагато менше, хоча стеля була така ж висока, тому в

людини виникала клаустрофобія, ніби її кинули на дно глибокого колодязя.

Там теж стовбичили дементори, додаючи залі своєї крижаної аури. Наче безликі вартові,

вони розташувалися в кутках, найдальших від високого, піднятого над підлогою, помосту. За

балюстрадою на помості сиділа Амбридж, з одного боку від неї сидів Якслі, а з другого —

Герміона. Обличчя її було чи не блідіше, ніж у місіс Катермол. Біля підніжжя помосту швендяв